Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Калантаром міорр! – не втрималася богиня, об’єднуючи в голосі і радість, і тривогу.
– А по-нашому?
– Візьміться за руки.
– І…
– Та відправлю я вас, відправлю, слово честі! Беріться вже. І цього не забудьте, – вказала вона на Марка. – Стоїть тут, слину пускає… Мені він навіть як іграшка нецікавий.
Занадто легко все було. Як це розуміти: заявилися без запрошення, начистили господині писок (по справедливості, але не в тому суть), характер показали, словами нехорошими обізвали (тут взагалі-то питання – хто кого!), а у відповідь – щасливої дороги, гості дорогі? Не буває так, не буває! Погрожувала, отже, богиня всіма мислимими і немислимими карами – і зненацька одумалась. Вирішила зайнятися благодійністю? Напевно капость якусь намітила, та ще й не дрібну. Он як вичікувально дивиться, ніби смакує небачене видовище. А головне – чи можна вірити Зеліні?
Чесно кажучи, Лін сумнівалася, що ця руда дійсно богиня Життя. Образ милосердної і добродійної рятівниці, оспіваний у храмових книгах, не в’язався із зеленоокою бестією. Чи раніше Зеліна дійсно була нормальною, а поганим характером обзавелася, пригрівшись при Храмі?
У легендах говорилося, що богів у храми покликали. Цікаво, як? А раптом силою? Це багато чого б пояснило, бо на цих благодатних землях не все так спокійно, як розписують. І якщо тут така богиня Життя, то чого очікувати від бога Смерті? Навіть припустити страшно…
Марк, не дочекавшись рішучих дій ні від «принцеси», ні від Карі, і не бажаючи служити об’єктом насмішок (зовсім він не пускав слину, лиш задивився трохи, та й було на що), взяв ініціативу в свої руки. Точніше, виконав інструкцію Зеліни – схопив за зап’ястя Лін і метаморфа.
Поглянувши на останні відблиски порталу, Зеліна зітхнула і вирішила грати тільки призначеними для неї іграшками: безвільними, покірними і нудними. Іноді серед них траплялися незвичайні екземпляри… Але відтоді, як вона стала богинею, ніхто не ставився до неї по-людськи. Та й раніше не ставились, якщо подумати.
Ех, знали б зараз там, у великому світі, як колись «запрошували» богів! Миттю в Світ тварюк перебралися б! А якби відчули повернення Перших магів, натовпами кинулися б туди! Втім, Радіс напевно це відчув, та й Лан теж, якщо, звісно, він ще був живий.
***
Храм Життя здригався від криків. Ні, через передчасну смерть принцеси (і її хранителів, хоча про них мало хто згадував) присутні не плакали і не рвали на собі волосся. Подумаєш, однією більше, однією менше… Колись цих принцес вистачало на кожного мало-мальськи відомого принца.
Все було набагато простіше.
Глядачі ділилися на три категорії: тих, хто стояв біля самих колон і бачив усе; тих, хто був віддалік або відволікся, тобто бачив мало; і тих, хто не бачив нічого. Тепер перші, захлинаючись, переказували (або придумували на ходу – у кого як виходило) подробиці історичної події другим і третім, і разом вони обмінювалися думками щодо майбутнього. Звісно, у кожного оповідача була своя версія подій:
– Бульк – і все!
– Сама богиня її покликала!
– А страшна, мабуть, богиня – як принцесу-то скривило!
– І містки обламалися…
– Я точно знаю – вона заміж не хотіла, з коханцем бігти вирішила! На виворіт, ось!
– Не бігти, а з життям покінчити! Ділвай говорив, все озеро в кровищі, руки-ноги відірвані плавають…
– Бреше твій Ділвай!
– Над нею принц гартонський обряд проводив, точно знаю!
– Який ще обряд?!
– Ой, ні-ні, це я так, заговорився… І не розповідайте нікому…
– Не-людь винен!
– Не-люди? Де?! Рятуйтеся!
– Хранитель один не-людем був, то це він її знищив! Щоб Веллі і Гартон не об’єдналися і їхнього Лана не прибили, ось!
– Ні-і, він же з острова, навіщо йому Ліс?
– А хто цю нечисть знає? Можливо, ти?! Признавайся, зраднику!
– Н-ні, н-ні, що ви…
– Імператор сам втопив, щоб гартонцям наш скарб не віддавати!
– Ні, це гартонці постаралися, щоб із Клусом об’єднатися…
– А правда, що принцеса гола була?
– Хочеш, на мечі своєму поклянуся? Жодної ниточки!
– Уф-ф-ф…
– Що ж тепер буде?..
– Ясно що – траур. Ех…
– А потім?
– Війна буде, дурню!
– Не хочу-у-у…
– А хто хоче? Це гартонці хочуть!
– Зовсім-зовсім без нічого?
– Тещею клянусь, тестем клянусь, дружиною клянусь, сином… ні, сином не буду, ти ж і так мені віриш, правда?
– Вірю-вірю, звичайно, вірю, тільки ніж заховай!
Солдати снували туди-сюди, виловлюючи антиурядово налаштованих промовців, але часом самі були втягнуті в дискусію і висловлювали офіційну версію подій (залежно від національності):
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра в чуже життя, Олена Гриб», після закриття браузера.