Френк Херберт - Діти Дюни

в ніші. Стілґар не був ручним фрименом, навченим лише зносити гілки до гнізда. Досі зоставався яструбом. Для нього червоне — барва не квітів, а крові.

— Ви зненацька замовкли, — промовила Ганіма. — Щось не так?

Джессіка труснула головою.

— Це те, що сказав мені Лето вранці, більш нічого.

— Коли ви пішли до посадки? І що він сказав?

Джессіка згадала дивний вираз зрілої мудрості, що з’явився вранці на обличчі Лето. Такий самий вираз з’явився на обличчі Ганіми.

— Він згадав час, коли Ґурні повернувся від контрабандистів під знамена Атрідів, — сказала Джессіка.

— Отже, ви розмовляли про Стілґара, — промовила Ганіма.

Джессіка не спитала, як вона про це здогадалася. Схоже, що близнята можуть відтворювати думки одне одного.

— Так, — сказала Джессіка. — Стілґар не хотів чути, як Ґурні називає… Пола своїм Герцогом, а постава Ґурні змушувала до цього всіх фрименів. Ґурні постійно повторював: «Мій Герцог».

— Розумію, — відповіла Ганіма. — І, очевидно, Лето зауважив, що не став іще Герцогом Стілґара.

— Правильно.

— Ви, звичайно, знаєте, навіщо він це з вами зробив, — сказала Ганіма.

— Я не певна, — зізналася Джессіка й виявила, що це зізнання особливо тривожне, бо їй узагалі не спало на думку, що Лето щось із нею зробив.

— Він намагався розпалити ваші спогади про нашого батька, — відказала Ганіма. — Лето завжди намагається побачити нашого батька очима інших, тих, хто знав його.

— Але ж… хіба Лето не міг…

— Ох, він міг дослухатися до внутрішнього життя. Звичайно. Але це не те саме. Ви, звісно ж, говорили про нього. Я маю на увазі нашого батька. Говорили про нього як про вашого сина.

— Так, — різко обірвала її Джессіка. Їй не подобалося відчуття, що ці близнята можуть за власним бажанням вмикати й вимикати її, відкривати її спогади для перегляду, торкатися будь-якої емоції, яка викликала їхній інтерес. Ганіма могла це робити просто зараз!

— Лето сказав щось таке, що мало вас розхвилювати, — промовила Ганіма.

Джессіку вразило те, що їй довелося стримати гнів.

— Так… так і зробив.

— Вам не подобається те, що він знає нашого батька, як знала його наша мати, а матір знає так, як її знав батько, — сказала Ганіма. — Вам не подобається те, що з цього випливає, а саме: що ми можемо знати про вас.

— Насправді я ніколи так про це не думала, — відповіла Джессіка, зауваживши, що її голос звучить неприродно.

— Знання про чуттєві речі зазвичай непокоїть, — сказала Ганіма. — Такі ваші умовні рефлекси. Вам украй складно думати про нас інакше, як про дітей. Але наші батьки ні прилюдно, ні наодинці не робили разом нічого, про що ми не могли б довідатися.

На коротку мить Джессіка відчула ту ж реакцію, яка виникла в неї під час тієї розмови над канатом, але цього разу зосереджену на Ганімі.

— Він, імовірно, сказав щось про «чуттєві звички» вашого Герцога, — припустила Ганіма. — Інколи Лето потребує вуздечки на губах!

«Невже немає нічого, чого б ці близнята не могли спрофанувати?» — міркувала Джессіка, переходячи від обуреного шоку до огиди. Як вони сміли говорити про чуттєвість її Лето? Звичайно, чоловікові та жінці, що кохають одне одного, тілесне спілкування приносить насолоду! Це було прекрасною таємницею, яку не слід обговорювати у випадковій розмові між дитиною та дорослою людиною.

Дитиною та дорослою людиною!

Раптом Джессіка зрозуміла, що і Лето, і Ганіма зробили це невипадково.

Джессіка мовчала, і Ганіма промовила:

— Ми вас шокували. Прошу пробачення за нас обох. Знаючи Лето, я певна, що йому це й на думку не спало. Часом, занюхавши якийсь слід і погнавшись за ним, він забуває, наскільки ми відрізняємось… наприклад, від вас.

Джессіка подумала:

«І тому, очевидно, ви це й робите. Ви вчите мене! — А тоді спитала себе: — І ще кого? Стілґара? Дункана?»

— Лето намагається бачити речі такими, як бачите їх ви, — сказала Ганіма. — Спогадів недостатньо. Коли найбільше стараєшся, тоді найчастіше й провалюєшся.

Джессіка зітхнула.

Ганіма торкнулася бабусиного плеча.

— Ваш син залишив невисловленими багато речей, про які слід говорити, навіть і вам. Даруйте нам, але він любив вас. Ви не знали цього?

Джессіка відвернулася, аби приховати сльози в очах.

— Він знав ваші страхи, — сказала Ганіма. Так само, як і страхи Стілґара. Любий Стіл. Наш батько був його «Звіриним Доктором», а Стіл для нього — не більше ніж зеленим равликом, схованим у своїй мушлі.

Вона почала мугикати пісню, з якої взяла ці слова. Всупереч волі Джессіки, мелодія безкомпромісно вкарбувала вірші в її свідомість.

О Докторе Звіриний!

Ось равлик зелений

У своїй шкарлупині

Чудо власного тіла

Ховає лякливо,

Чекаючи смерті.

Ти ж надходиш, як бог!

Навіть равлики знають,

Що боги безпощадні,

Лікування болюче,

А щоб небо побачить,

Треба пекло пройти.

О Докторе Звіриний,

Я равлик-людина,

Твоє око єдине

Мірить мушлю мою.

Чому, Муад’Дібе? Чому?

— На нещастя, наш батько залишив багатьох людей-равликів у нашому світі, — сказала Ганіма.

Припущення, що люди існують у Всесвіті, непостійному за своєю суттю, прийняте як операційний засновок, вимагає, щоб інтелект став цілковито свідомим знаряддям рівноваги. Але інтелект не може так відреагувати, не включаючи в цей процес усього організму. Такий організм можна розпізнати за його активною, керівною поведінкою. Те саме стосується суспільства, якщо його трактувати як організм. Але тут ми стикаємося з інерцією давнини. Суспільства рухаються під впливом давніх реактивних імпульсів. Вони вимагають постійності. Кожна спроба продемонструвати непостійність Усесвіту викликає реакцію відторгнення, страх, гнів і розпач. Як тоді ми маємо пояснити загальне прийняття передзнання? Просто: той, хто має пророчі видіння, радісно вітається людством вже тому, що він говорить про абсолютне (постійне) розуміння, навіть якщо пророкує найстрашніші події.

«Книга Лето» за Харк аль-Адою

— Це як битва наосліп, — сказала Алія.

Вона сердито міряла кроками Залу Ради, переходячи від високих сріблястих завіс, що пом’якшували ранкове сонце за східними вікнами, до диванів, виставлених під декоративними стінними панелями на протилежному боці кімнати. Її сандалі топтали килимки з меланжевого волокна, дерев’яний паркет, плитки з гігантського граната й знову килимки. Врешті стала над Ірулан та Айдаго, що сиділи обличчям одне до одного на диванах із сірого китового хутра.

Айдаго не хотів повертатиcя з Табру, але вона вислала категоричний наказ. Викрадення Джессіки було зараз важливішим, ніж будь-коли, проте мусило зачекати. Потрібне було ментатське сприйняття Айдаго.

— Ці речі скроєні за тим самим взірцем, — сказала Алія. — Вони тхнуть далекосяжною