Стівен Кінг - Інститут

Та хіба він усього цього не знав? Нехай так, тільки от тео­ретичні знання і правда, від якої в тебе шкіру пече, — різні речі. Люк розумів, що колись (швидше за все, невдовзі) він здригатиметься щоразу, як перед ним здійматимуть долоню, — навіть щоби просто потиснути руку чи дати «п’ять».

Еванс охайно відклав карту вбік і взяв з колоди наступну.

— Як щодо цієї, Люку?

— Я ж сказав вам, що не знаю! Звідки мені знати, що…

Присцилла знову дала йому ляпаса. У вусі задзвеніло ще дужче, і Люк заплакав. Мимоволі. Раніше він гадав, що Інститут — це кошмар, але виявилось, що справжній кошмар — ось він: це коли ти наполовину вислизнув із тіла, а тебе питають, що намальовано на карті, якої ти не бачиш, і б’ють щоразу, як кажеш, що не знаєш.

— Постарайся, Люку, — мовив Гендрікс на те вухо, в якому не дзвеніло.

— Я хочу до себе. Я втомився! І мені зле.

Еванс відклав другу карту і взяв третю.

— Що це?

— Ви помилилися, — сказав Люк. — Я ТК, а не ТП. То, мабуть, Каліша могла б вам розказати, що це за карти, а Ейвері, він точно зміг би. Але я не ТП!

Еванс узяв четверту.

— Що це? Ляпаси вже скінчилися. Кажи, що це за карта, інакше Брендон вдарить тебе шокером, а це боляче. Певно, судомити більше не буде, але всяке можливо, тому скажи мені, Люку, що на цій карті?

— Бруклінський міст! — загорлав Люк. — Ейфелева вежа! Бред Пітт у смокінгу, собака, що сере, Інді 50061, я не знаю!

Він чекав на удар струмом — певно, доглядачі носили якийсь пристрій для того. Може, він тріщатиме, може, гудітиме. Може, взагалі буде безшумний, і Люк просто смикнеться й повалиться на підлогу, судомний і заслинений. Натомість Еванс відклав карту і махнув Брендону, щоб той відійшов. Люку від цього не полегшало.

«Краще б я помер, — подумав він. — Лежав би собі мертвий і нічого цього не знав».

— Присцилло, — мовив Гендрікс, — відведи Люка до його кімнати.

— Так, лікарю. Брене, допоможи мені з ним до ліфта.

Поки вони туди дійшли, Люк устиг оговтатися, думки знову побігли звичними коліями. Чи вимкнули вони тоді проєктор? А він усе одно бачив цятки?

— Ви помилилися. — Рот і горло в Люка вкрай пересох­ли. — Я не те, що ви тут називаєте ТП. Вам це відомо, правда?

— Та однаково, — байдуже мовила Присцилла.

Вона повернулася до Брендона і всміхнулася по-справж­ньому, перетворившись на абсолютно іншу людину.

— Побачимось пізніше, згода?

Брендон вишкірився.

— Ще б пак.

Тоді він повернувся до Люка, раптом стис пальці в кулак і сунув ним Люку в обличчя. Зупинився за дюйм від носа, але Люк устиг скривитися і зойкнути. Брендон задоволено розсміявся, а Присцилла всміхнулася з виразом «хлопці ніколи не дорослішають».

— Диви не ятри її, Люку, — сказав Брендон і манірно почвалав собі коридором поверху «С». Шокер у кобурі бився йому об стегно.

У головному коридорі (цю частину будівлі Люк означив для себе як житлове крило) стояли дві маленькі дівчинки, Ґерда і Ґрета. Вони дивилися широко розчахнутими переляканими очима, трималися за руки і стискали під пахвами ляльок — таких же ідентичних, як вони самі. Люкові вони нагадували близнючок із якогось старого жахастика.

Присцилла довела його до дверей кімнати і пішла геть, нічого не сказавши. Люк зайшов до себе, поглянув, чи не забрали в нього ноутбук, і повалився на ліжко, навіть не скинувши взуття. По тому він проспав п’ять годин.

15

Місіс Сіґсбі вже чекала на лікаря Гендрікса, чи то пак Данкі Конга, коли той зайшов до неї в особистий кабінет, що межував із робочим. Жінка сиділа на краєчку маленького дивана. Лікар передав їй теку.

— Я в курсі, що ви волієте документи в паперовому вигляді, тож тримайте. Якщо вам від цього легше стане.

Вона не стала розгортати теку.

— Мені від цього ані легше, ані гірше, Дене. Це твої тести, твої вторинні експерименти, і вони, судячи з усього, не успішні.

Лікар уперто випнув щелепу.

— Аґнес Джордан. Вільям Ґортсен. Віна Пател. Кілька інших, чиї імена я вже позабув. Донна як її там. З усіма ними ми отримали позитивні результати.

Місіс Сіґсбі зітхнула і пригладила своє обрідкувате волосся. Гендрікс подумав, що в Сіґґерс пташине обличчя: гострий ніс замість дзьоба, але очі такі самі — малі й зажерливі. Пташине обличчя, за яким ховається мозок бюрократа. Пропащий випадок, що й казати.

— І ще десятки рожевих, від яких ви не отримали результатів узагалі.

— Може, і справді так, але погляньте на це з іншого боку, — сказав Гендрікс, бо фраза, що крутилась у нього на язику («Як можна бути такою тупою?»), принесла б йому купу неприємностей. — Якщо телепатія і телекінез якимось чином пов’язані, а мої експерименти саме про це і свідчать, то можуть існувати й інші паранормальні здібності — латентні, які тільки й чекають, щоб їх виявили. Те, на що здатні ці діти, навіть найталановитіші, може бути тільки верхівкою айсберга. Уявіть, що телепатичне цілительство — це реальність. Уявіть, що гліобластому, яка вбила сенатора Джона Маккейна, можна буде вилікувати за допомогою мислення. Уявіть, що ці здібності можна скерувати на збільшення тривалості життя, наприклад, до ста п’ятде­сяти років чи навіть більше. Уявіть, що мета, з якою ми їх зараз використовуємо, це ще не кінець, а тільки початок!

— Я це все вже чула, — сказала місіс Сіґсбі. — І читала у твоєму, як ти сам волієш називати, формулюванні місій і стратегій.

«Але ти не розумієш, — подумав Гендрікс. — І Стекгаус теж. Еванс розуміє начебто, але навіть він не може осягнути цього величезного потенціалу».

— Ви так говорите, наче цей Елліс або Айріс Стенгоуп становлять якусь особливу цінність. Ми ж не просто так називаємо їх «рожевими».

Він пшикнув і помахав рукою.

— Двадцять років тому так і було, але не зараз, — відповіла місіс Сіґсбі. — Навіть десять років.

— Але…

— Годі, Дене. Малий Елліс виявив ознаки ТП чи ні?

— Ні, та продовжував бачити цятки після того, як вимкнули проєктор, а ми вважаємо це доброю ознакою. Слушним знаком. Але потім, на жаль, у нього почалися судоми. Як вам відомо, це нерідко трапляється.

Жінка зітхнула.

— Я абсолютно не проти того, щоб ти продовжував свої експерименти з вогниками Штазі, Дене, але ти не маєш права відволікатися від основного завдання. А нашим основним завданням є підготовка резидентів до переходу в Задню половину. Ось наш пріоритет, наша місія і стратегія. Усі побічні результати не настільки важливі. Керівництво не цікавить паранормальний еквівалент «роґейну»[62].

Гендрікс відсахнувся, наче вона його вдарила.

— Ліки від гіпертонії, які поміж іншим допомагають голомозим мешканцям передмістя відростити шевелюру, навіть поруч не стояли з явищем, що може змінити якість людського життя!

— Певно, що ні, і певно, що якби твої тести були більш результативні, то я, а також ті, хто нараховує нам зар­платню, були би більше в них зацікавлені. Але наразі ти лиш кілька разів наздогад влучив у ціль.

Лікар роззявив рота, щоб