Іван Семенович Левицький - Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький

IХ

Цiлу зи­му й вес­ну Кай­да­шен­ки про­жи­ли в ла­ду. Кай­да­ши­ха, кот­ру те­пер на се­лi драж­ни­ли бе­зо­кою еко­ном­шею, сер­ди­лась на Мот­рю, але не­вiст­ки на те не вва­жа­ли i жи­ли мiж со­бою в зго­дi. Лав­рiн лю­бив Ме­лаш­ку: нi­ко­ли її не то що не бив, i пальцем не за­че­пив, на­вiть нi­ко­ли не ла­яв­ся з нею. Мот­ря час­то гриз­ла го­ло­ву Кар­по­вi, але вiн не лю­бив го­во­ри­ти i бiльше мов­чав.

Але нас­та­ла вес­на. Ха­ти Кай­да­шен­кiв сто­яли ду­же близько од­на ко­ло од­ної, а їх го­ро­ди бу­ли пе­ре­го­род­же­нi тiльки по­га­неньким ти­ном.

Мелашка по­са­ди­ла огiр­ки ко­ло са­мо­го ти­ну. Огiр­ки зiй­шли, як зе­ле­не ру­но. По­ка­за­лись ран­нi огi­роч­ки. Мот­рин пi­вень пе­рес­ко­чив че­рез тин та да­вай ви­би­ра­ти Ме­лаш­чи­нi огiр­ки. Пi­вень со­ко­тав та скли­кав ку­рей. Всi Мот­ри­нi ку­ри пе­ре­ле­тi­ли че­рез тин в огiр­ки. За ку­ра­ми по­лiз­ли крiзь тин кур­ча­та. Квоч­ка виг­реб­ла яму са­ме се­ред огу­дин­ня.

Стара Кай­да­ши­ха вий­шла на го­род, уг­ля­дi­ла та­ку шко­ду та аж за го­ло­ву вхо­пи­лась. Во­на на­ла­па­ла пiд но­га­ми па­ли­цю та й по­пер­ла нею на ку­рей. Па­ли­ця влу­чи­ла в пiв­ня; пi­вень кир­нув i по­тяг че­рез тин пе­ре­би­ту но­гу. Двоє кур­чат ляг­ло на мiс­цi.

Мотря ви­бiг­ла i вгля­дi­ла сво­го пiв­ня. Пi­вень тяг но­гу по зем­лi.

- Чи це ви, ма­мо, пе­ре­би­ли моєму пiв­не­вi но­гу? - гук­ну­ла Мот­ря че­рез тин до Кай­да­ши­хи.

- А то ж хто? А як ще раз твої ку­ри пi­дуть на на­шi огiр­ки, то я їх по­рi­жу та поїм.

- То й зап­ла­ти­те! Хi­ба в нас во­лос­тi не­ма, - го­во­ри­ла Мот­ря. - Не бу­ло, пак, вам на го­ро­дi мiс­ця для огiр­кiв: на­са­ди­ли пiд са­мим пе­ре­ла­зом. Кар­пе, чи ти ба­чиш, що то та­ке?

- А що? Пi­вень но­гу во­ло­чить, - спо­кiй­но обiз­вав­ся Кар­по.

- Карпе! Пi­ди до ма­те­рi та ска­жи їй, не­хай во­на дру­гий раз не б'є моїх ку­рей, - чiп­ля­лась Мот­ря.

- Гм? - мук­нув Кар­по, сто­ячи ко­ло ха­ти.

- Карпе! Чи ти чуєш, чи то­бi по­зак­ла­да­ло? - кри­ча­ла Мот­ря.

Карпо сто­яв i ди­вив­ся на пiв­ня.

- Карпе! Чи ти глу­хий, чи ти хо­чеш ме­не з свi­ту зог­на­ти? Пi­ди та ви­лай свою ма­тiр.

- Iди та й лай­ся, про ме­не, хоч до са­мо­го ве­чо­ра, - ска­зав ду­же спо­кiй­но Кар­по.

- Так, їй-бо­гу, так. Оце доб­ре! Ма­ти вби­ла двоє кур­чат, пе­ре­би­ла пiв­не­вi но­гу..

- Пiдсипай, пiд­си­пай пер­цю, - нас­мiш­ку­ва­то ска­зав Кар­по.

- Бiжи! Не­хай Лав­рiн зап­ла­тить за пiв­ня! - крик­ну­ла Мот­ря пiд са­мим ву­хом у Кар­па.

- Ану го­лос­нi­ше, бо не чую! Пiд­ки­дай со­лi до пер­цю, бо вже дав­но їли з пер­цем.

- Пiди по­сип пер­цем своїй ма­те­рi в но­сi та в ро­тi, - ве­ре­ща­ла Мот­ря.

- Та й брик­ли­ва ж ти, Мот­ре, хоч я те­бе ко­лись лю­бив за той пе­рець. Вже ду­же на­пер­чи­ла!

- Бий те­бе си­ла бо­жа, ле­да­що! - крик­ну­ла Мот­ря, ки­да­ючись до Кар­па.

- Одчепись, бо як пхну, то й пе­ре­ки­неш­ся! - про­мо­вив спо­кiй­но Кар­по, ско­са по­ди­вив­шись на Мот­рю й на­су­пив­ши бро­ви.

Мотря ос­ту­пи­лась.

Саме то­го ве­чо­ра Лав­рi­нiв ка­бан­чик про­су­нув ри­лом тин та й по­бiг у Мот­ри­ну кар­топ­лю. Як уг­ле­дi­ла Мот­ря, як ухо­пить хво­рос­ти­ну, як впе­рi­щить ка­бан­чи­ка по спи­нi! Ка­бан­чик за­ку­вi­кав та й по­тяг по зем­лi зад з дво­ма но­га­ми. Мот­ря вхо­пи­ла йо­го за но­ги та й пе­ре­ки­ну­ла в Лав­рi­нiв двiр. Ста­ра Кай­да­ши­ха ви­бiг­ла з ха­ти, вгля­дi­ла ка­бан­чи­ка й на­ро­би­ла га­ла­су на ввесь двiр.

- А це хто пе­ре­бив спи­ну на­шо­му ка­бан­це­вi?

- Я пе­ре­би­ла! - гук­ну­ла Мот­ря з-за уг­ла своєї ха­ти. - Не­хай не ла­зить в мiй ого­род. Оце вам за мо­го пiв­ня.

Мотря сто­яла за своєю ха­тою i виг­ля­да­ла зу­мис­не Кай­да­ши­ху. Во­на гук­ну­ла до Кай­да­ши­хи од­рив­час­то, крут­ну­лась i по­бiг­ла в ха­ту.

- Лаврiне! Ме­лаш­ко! Вся чес­на гро­ма­до! Збi­гай­те­ся сю­ди! Чи ви ба­чи­те, що на­ро­би­ла на­ша Мот­ру­ня?

Лаврiн i Ме­лаш­ка ви­бiг­ли з ха­ти i ди­ви­лись на бiд­но­го ка­бан­ця. Їх узяв жаль та до­са­да.

- Це вже Мот­ря i справ­дi не зна­ти