Ернест Міллер Хемінгуей - Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей

одружитися. Чому б вам не вибрати собі якусь гарну італійку з мішком грошей? Тільки моргніть — всяка буде ваша. Ви молодий, гарний, з медалями. Були кілька разів поранені. 

— Я погано знаю італійську. 

— Говорите ви добре. Та до дідька ті балачки. Ви з ними не говоріть, а женіться, і все. 

— Я подумаю. 

— Ви ж знаєте якихось дівчат, правда? 

— Ясно. 

— То женіться на тій, що має найбільше грошей. Тут зі всякої вийде добра жінка — так вже їх виховують. 

— Я подумаю. 

— Не думайте, signor tenente. Женіться — та й все. 

— Добре. 

— Чоловікові потрібна жінка. Ви не пошкодуєте. Кожному чоловікові потрібна жінка. 

— Добре, — відповів я. — А тепер спробуй трохи подрімати. 

— Добре, signor tenente. Спробую ще раз. Але запам’ятайте, що я вам сказав. 

— Запам’ятаю, — мовив я. — А тепер трохи подрімай, Джоне. 

— Добре, — сказав він. — Сподіваюся, і ви заснете, signor tenente. 

Я чув, як він перекотився на другий бік на своїй ковдрі, розстеленій на соломі, а тоді затих, і я дослухáвся до його рівного дихання. Тоді він почав хропіти. Я довго слухав, як він хропе, а потім перестав і дослухáвся до того, як їдять шовкопряди. Вони їли і їли — всю ніч було чутно шурхіт у листі, наче щось раз за разом падало. Я мав нову тему для роздумів: лежав у темряві з розплющеними очима, згадував усіх дівчат, яких знав, і міркував, які б із них вийшли дружини. Заняття було дуже цікаве, на деякий час воно затьмарило собою риболовлю і втрутилося у мої молитви. Втім, я таки повернувся до своєї форелі, бо виявилось, що не можу згадати всіх річок і що кожна приховує в собі щось нове, тоді як дівчата — після того, як я кілька разів про них згадував, — розпливалися у моїх спогадах, і я більше не міг викликати в думках їхніх образів, так що зрештою вони всі злилися в одне і я майже ніколи більше про них не думав. Однак про молитви я не забував і дуже часто молився уночі за Джона, і його загін звільнили з бойової служби перед жовтневим наступом. Я радів, що він більше не воює, бо не мав би через нього спокою. За декілька місяців він навідав мене у шпиталі в Мілані й дуже розчарувався, коли почув, що я ще не одружився; я знаю, що він би дуже засмутився, коли б дізнався, що я досі не знайшов собі пари. Він збирався назад до Америки, анітрохи не сумнівався у користі шлюбу і свято вірив, що той може всьому зарадити.