Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

— Твоя правда, Петре... — погодився козак, зупиняючись перед одним з тих довгих, глинобитних бараків, що займали більшу частину місця всередині фортеці. — Прийшли… — І крикнув голосно: — Гей, лежебоки! Є хто вдома?! Подорожніх тут гостинцями вітають, чи штурханцями?

— Добрій людині завжди раді... — почулося з розкритих навстіж дверей. — А лиходієві не раді. От і вирішуй — заходити чи ступати далі, поки по шиї не надавали.

— Помилилися ми, видно, Василю. Не в той курінь заглянули, — я вловив загальний тон і включився у виставу. — А ще кажуть, ніби на Низу кожній християнській душі раді. Всякого, мов рідного шанують. Сироту і убогого, як велить звичай, нагодують, приголублять, обігріють...

— І котрому з вас пестощі не вистачає? — показався з куреня міцний, займаючи весь дверний отвір, козак. Він підсліпувато щурився, поки очі до світла звикали, і ліниво чухав сиві, волохаті груди.

— То ти, убогий?.. — поманив Полупуда. — Ну, ходи сюди, сирітко... приголублю. Тільки мамку потім не клич.

— Пізнаю незмінно привітного і добродушного Тараса Трясила, — зареготав Полупуд. — Чолом, батьку. Чи не визнав?

Сивий козак ступив назовні і протер очі.

— Василь? Полупуд? Не може бути... — потім одним тигровим стрибком опинився поруч і зграбастав Василя в оберемок, наче розчавити хотів. — Живий, чортяка?! Живий! А ми тебе...

— Знаю, батьку, знаю... — Полупуд терпляче зносив ведмежі обійми і навіть, начебто, виглядав задоволеним. — Поживу ще трохи. Ось і новака в курінь привів. Приймеш?

Курінний не стільки сам відійшов, скільки відсунув Василя в бік, немов той важив не більше власного прізвиська.

— Ану, повернись, синку... Який ти смішний... — пробурчав той з найсерйознішим виглядом, а я ледь стримався, щоб не зареготати. Тому що курінний отаман, сам того не знаючи, слово в слово повторив першу репліку Тараса Бульби з однойменного роману Гоголя. Сподіваюся, навкулачки битися не запропонує.

— Хлипкий він якийсь, кволий... — гудів далі Трясило. — Ручки білі... З паничів, чи що? І на чорта він тобі здався? Сліпому ж видно що його ні в похід з собою брати, ні на господарстві не залишити... Більше клопоту.

Дістали! Скільки вони ще мене паничем кликати будуть? Руки мої давно в мозолях. І навіть в два шари. Шкіра обвітрилася і засмагла. А якщо згадати, що я вже почав забувати як виглядає мило і зубна щітка, так і зовсім — биндюжник.

— Поганий вибір, Василю, — підвів риску під оглядом курінний. — Не вийде з нього козак. Панич.

— Не хотів я розмову з цього починати, щоб хлопець не запишався занадто, — насупився Полупуд, — та, бачу, доведеться. А чи знаєш, батьку, що як би не оцей, як ти кажеш, панич, — я давно співав би псалми в райських кущах? Петро тричі життя мені рятував! Тож, найменше, чим я можу віддячити — взяти його в науку. Крім того, він зовсім не такий слабкий, як на перший погляд здається. І ще — грамоту знає.

— Гм, дивні діла твої, Господи, — перехрестився курінний. — Тричі? А не брешеш, Василю?

— Пес бреше, батьку. А козакові не личить.

— Гм... Ну, тоді й балакати більше нема про що. Підійди ближче, хлопче і відповідай як на духу. Хрещений?

— Так, батьку. На честь першого апостола Господа нашого Петра, що на латині значить «камінь».

— Чи віруєш в святу церкву нашу?

— Вірую, батьку.

— Перехрестися.

Гм, не брешуть, значить, першоджерела. Не дослівно, але посвята відповідає описам, що збереглися до майбутніх часів.

— Ну, що ж... Будь нам товаришем, живи за звичаєм і не осором віри батьківської. За старовинним звичаєм, на знак того, що все твоє минуле життя не має над тобою більше влади, належить Петре дати тобі друге ім'я, козацьке. Яке ти або прославиш, або...

— Ангелом його прозвали, батьку, — квапливо вставив Полупуд. — Врятовані ним від бусурманську полону баби і діти нарекли... Від їх імені та від себе, буду просити: залишити так, не змінювати.

— Ого! Я бачу, вам є що товариству розповісти... — спантеличено почухав груди курінний. — Що ж, Ангел — то й Ангел. А там…

— Поживемо побачимо, як сказав сліпий перед смертю... — смикнув мене за язик той, що на правому плечі сидить. Мабуть, образився, що не в його честь назвали.

— Як ти сказав? — по обличчю кошового не можна було зрозуміти: розсердився чи навпаки — оцінив жарт.

Тому, я про всяк випадок додав іншу сентенцію. Котра більш личила даній події і урочистості.

— Не ім'я прикрашає людину, а людина — ім'я! Клянуся, що ніколи не зганьблю ні вас, батьку курінний, ні вчителя свого Василя Полупуда. І нехай Господь, що поглядає на нас з небес у цю мить, буде тому свідком!