Анна Лерой - Мої сімейні обставини, Анна Лерой

Я щиро рада, що не живу в ті часи. Вони залишилися в минулому, хоча деякі з пережитків можна було зустріти ще кілька поколінь тому. Час навколо мене мчить вперед безупинно: відкидаються колишні традиції, сплітаються культурні особливості, змінюються правила і звички. Ми і самі здатні ліпити з сьогоднішнього дня щось нове — те, що нам потрібно. Правда, для цього мені самій необхідно чимало сил і коштів.

Якщо... Коли закінчиться ця епопея з моїм заміжжям, що мені робити далі? Повернутися до складання та перевірки зіллів, жити в маленькій квартирці від зарплати до зарплати, їздити ранками на трамваї і позіхати на роботі в очікуванні, коли ж нарешті завариться перша чашка настою кохи? 

Або що? Здатна я на щось більше чи обманюю себе?

Іноді мені здається, якби не було магії, не існувало б відьом і оберегів, то всім жилося би значно простіше. Прості люди і зовсім не помітять змін. Моя лабораторія в Віцці продовжить варити зілля для жителів міста, селяни — обробляти землю, а торговці — задирати ціну на найсмачніше і найнеобхідніше.

А магія... Та що тієї магії! Так, відьми більше не літатимуть в небесах, не варитимуть надпотужні отрути і ліки, перестануть лікувати і захищати, не будуть допомагати у важких будівництвах і заговорювати поля на родючість. Так, не буде більше потреби в оберегах: немає магії — немає ні благословінь і проклять, ні руйнувань і «золотих часів» — немає необхідності в тій особливій людині, яка все врегулює. Звичайно природа не була б такою прихильною до людей, опановувати її довелось би важче.

Але світ був би в наших руках. А я зі спокійною душею продовжила б варити зілля. Тому що ніхто не постраждав би через смерть Аміра: тільки почуття і серця тих, кому він був небайдужий.

— Нам залишилося зовсім небагато, — дбайливо говорить Левіс і вказує пальцем в сторону однієї з високих веж.

Плутаючи по вулицях, ми вийшли в інший кінець міста — до Торгових воріт. Вежі відьом тут не чисто білі або світло-сірі, вони молочного кольору з легкої домішкою золота. Тому вони злегка виблискують  в години яскравого сонця. 

Тутешні відьми — дуже згуртована нечисленна громада. Вони й раді дати притулок утікачці: але якщо закон прийде за нею і на руках у тих, хто прийшов будуть усі завірені і потрібні для арешту папери, то заступитися не зможуть. Що ж треба дізнатися про все, що сталося до того, як сюди прийдуть люди мого дядька.

Білі дорожні камені під моїми ногами перетинають тонкі довгі тіні молодих дерев. Я старанно переступаю темні смуги, намагаюся крокувати тільки по білому. Раптом — дійсно раптово, можна ж в це вірити? — це мені допоможе вийти з гідністю з ситуації, що склалася, покарати винних, обілити несправедливо звинувачених... і навчитися жити далі.