Діана Сеттерфілд - Там, у темній річці

пересувалася будинком, усередині якого ніколи не була. Нагорі є невеличка спальня, і там також горить вогонь, щоб було не так вогко. У спальні — ліжко, а на ньому — матрац, тільки набитий він не соломою, а справжньою овечою вовною. На ньому постелені товсті ковдри — червоні? Так, червоні, а на подушці сидить лялька із заплетеним волоссям. На підлозі розстелений турецький килим, тож ніжки Енн уранці не змерзнуть. Комори в домі забиті шинкою, сиром і яблуками; кухарка варить варення й пече пироги; буфет ломиться від банок із медом, а в шухляді є пів дюжини цукрових льодяників у жовту та білу смужку.

Лілі залишилася надзвичайно задоволеною власного версією обстави нового дому Енн, і тільки на порозі священникового обійстя згадала про реальний світ.

«Так, — розмірковувала вона, прочиняючи двері кухні, — Енн має жити з Вонами у Баскот-Лоджі. Там їй буде безпечно. Там вона знайде своє щастя. Тож хай там і залишається».

Священник був у себе в кабінеті. Лілі знала, що прийшла запізно, але, торкнувшись чайника, збагнула, що панотець ще навіть не пив ранкового чаю. Вона стягнула чоботи і дала відпочинок ногам, узувши м'які сірі пантофлі, які зберігала під шафкою у священниковій кухні. У них їй завжди було зручно. Колись давно, пропрацювавши у пастора тільки два місяці, вона наважилася попросити в нього дозволу завести собі домашнє взуття. «Вони вам не заважатимуть. Я зберігатиму їх під шафкою, це щоб не зіпсувати ваші килими», — пояснила тоді вона. Коли він погодився, Лілі попросила видати їй дещицю її власних заощаджень, які панотець зберігав у себе, одразу пішла та придбала ці пантофлі. Іноді, коли сиділа у своєму котеджі, мерзла і боялася привидів, вона пригадувала, що під шафкою на неї чекають її пантофлі, і від думки про це ставало наче трохи легше.

Лілі закип'ятила воду, дістала чайну тацю і, коли все було готово, попрямувала до кабінету й постукала.

— Заходьте!

Пастор схилився над паперами, тож вона одразу побачила клаптик лисини на його маківці; він щось строчив із шаленою швидкістю, яка постійно її дивувала. Дописав речення і відірвав погляд від папірця.

— А! Місіс Вайт!

Це привітання було одним із її найбільших задоволень. Він ніколи не казав: «Доброго ранку!» або «Добрий день!» Такі вітання призначені для першої-ліпшої людини. З нею він завжди вітався: «А! Місіс Вайт!» У його вустах її прізвище звучало як благословення.

Вона поставила тацю.

— Зробити вам тостів, панотче?

— Так, добре, трохи пізніше.

Він прочистив горло і продовжив уже іншим тоном:

— Місіс Вайт…

Лілі сіпнулась, а він натягнув на обличчя вираз добродушної стурбованості, що примусив її злякатися ще дужче.

— Що за дивні речі я чув про вас і дівчинку з шинку «Лебідь»?

Серце завмерло в її грудях. Що тут скажеш? Наче прості речі, а так складно це пояснити, тож вона декілька разів відкрила й закрила рота, не промовивши ні слова.

Пастор продовжив:

— Як я розумію, в «Лебеді» ви заявили, що та дівчинка — ваша сестра?

Голос у нього був співчутливим, та легені Лілі затопило страхом. Вона ледве дихала. Та врешті їй вдалося проковтнути клубок у горлі, і з неї полилися слова:

— Я нікому не хотіла зашкодити! Не звільняйте мене, прошу, панотче Гебґуде! Я нікому більше не завдам клопоту, обіцяю.

Утім, це не розвіяло стурбованість пастора.

— Гадаю, я маю розуміти, що та дівчинка вам не сестра? Тобто вважатимемо цей випадок непорозумінням?

Його губи здригнулись у непевній усмішці, яка одразу стала щирою, коли вона кивнула у відповідь.

Лілі не любила брехати. Їй випадало це робити багато разів, але вона так і не призвичаїлася, не навчилася обманювати добре, але найголовніше — їй це не подобалося. Брехати в себе вдома — то одне, але тут, в обійсті пастора… Хоч це й не Божий дім, та все-таки помешкання священника, який іде одразу після Бога, тож обманювати тут — значно гірша провина. Вона не бажала втратити роботу… Вагалася між правдою та брехнею, будучи не в змозі оцінити небезпеку того й іншого. Але врешті її природа взяла гору.

— Вона справді моя сестра.

Лілі потупила очі. З-під краю спідниці виглядали носаки сірих пантофлів. Її очі сповнилися сльозами, і Лілі втерла їх долонею.

— Вона моя єдина сестра. Її звати Енн. Я знаю, що це вона, отче Гебґуд.

На місце втертих сліз одразу набігли нові, й цей потік уже було не втерти. Вони падали і лишали темні ляпки на носаках сірих пантофлів.

— Ну що ж ви, ну заспокойтеся, місіс Вайт, — заметушився пастор. — Може, сядете?

Лілі похитала головою. Вона ніколи в житті не дозволила собі присісти в будинку священника. Лілі працювала тут, постійно перебуваючи то на ногах, то на колінах — тягала, носила, мила та терла, і все це давало їй відчуття належності до цього місця. Якби вона сіла, то зрівнялася б зі звичайними парафіянами, що приходили до панотця по допомогу.

— Ні, — прошепотіла Лілі. — Ні, дякую.

— Тоді я постою разом із вами.

Священник підвівся й вийшов із-за стола, задумливо дивлячись на неї.

— Нумо, подумаймо про це разом. Кажуть, одна голова — добре, а дві — краще. Для початку — скільки вам років, місіс Вайт?

Лілі збентежено глянула на нього.

— Я… Я точно не знаю… Колись мені було тридцять із чимось… Але то було декілька років тому. Напевне, тепер мені вже сорок із чимось.

— Гм. А скільки років тій дівчинці з «Лебедя»?

— Чотири.

— Ви ніби дуже у цьому впевнені.

— Бо так і є.

Пастор здригнувся.

— Припустімо, що вам зараз сорок чотири, місіс Вайт. Ми у цьому не впевнені, але ви кажете, що вам уже перевалило за сорок, тож сорок чотири — цілком симпатичне число. Ви згодні? Як аргумент?

Вона кивнула, не розуміючи, яке це має значення.

— Різниця між чотирма і сорока чотирма складає сорок років, місіс Вайт.

Вона замислилася.

— У якому віці мати народила вас?

Лілі зробила крок назад.

— Вона взагалі жива, ваша мати?

Лілі затремтіла.

— Підемо іншим шляхом. Коли ви востаннє бачили свою матір? Нещодавно? Чи давно?

— Давно, — прошепотіла вона.

Священник, ще раз зайшовши у безвихідь, вирішив спробувати інакше.

— Припустімо, що мати народила вас у шістнадцять. Цю дівчинку вона народила б сорок років по тому, у віці п'ятдесяти шести років. На дюжину років старшою, ніж ви зараз.

Ділі блимнула, не в змозі зрозуміти, до чого тут усі ці числа.

— Ви розумієте, що я намагаюся пояснити за допомогою цих обчислень,