Девід Гіббінс - Атлантида

ним, але зупинився, обернувся й подав руку Каті. Та востаннє подивилася на двох техніків у ДСРВ і пірнула до люка слідом за Джеком і Костасом.

— Що це за біла речовина? — спитала жінка.

Куди б вони не подивилися, все було вкрито схожим на іній білим нальотом. Катя потерла поруччя рукавичкою, і речовина, як сніг, посипалася на підлогу, відкривши блискучу металеву поверхню.

— Це осади, — відповів Костас. — Імовірно, результати реакції йонізації між металом і двоокисом вуглецю, рівень якого суттєво підвищився після того, як газоочищувачі припинили роботу.

Примарний блиск лише посилював враження, наче вони опинилися у якомусь дуже далекому, майже потойбічному місці, яке не має геть нічого спільного з розташованим зовні старожитнім містом.

Вони повільно пройшли східцями на відкритий майданчик, у кутках якого чаїлася цілковита темрява. Ще кілька кроків, і Костас зупинився перед якоюсь скринькою між трубами, що пролягали в них над головами. Опустивши руку на пояс із інструментами, він узяв мініатюрний пневматичний очищувач, з’єднаний із балоном вуглекислого газу, й за його допомогою усунув наліт. Далі Костас підімкнув шнур, що тягнувся за ними з ДСРВ, і на панелі засвітився оранжевий вогник індикатора.

— Чудово! Обладнання й досі працює. А ми всі гадали, що радянська техніка набагато гірша за західну… — він глянув на Катю. — Будь ласка, жодних образ.

— Та які там образи…

За кілька секунд увімкнулося люмінесцентне освітлення. Перші його розряди нагадували далеку блискавку. Дослідники вимкнули свої головні ліхтарі й почали розглядати дивний світ — нагромадження панелей управління та різноманітного обладнання, вкритого білим снігоподібним нальотом. Вони наче опинилися в льодовій печері, і це враження лише посилювалося блакитним світлом та хмарками пари, що вилітали з їхніх масок у повітря.

— Це бойова рубка, звідси здійснювалося управління всім озброєнням підводного човна, — сказав Костас. — Маємо шукати тут свідчень щодо того, що ж сталося з човном.

Вони обережно пройшли до кінця сходів і спустилися невеликим прогоном. На підлозі лежала купа автоматів Калашникова впереміш із дугоподібними запасними магазинами. Джек підняв один із автоматів.

— Спецназівський варіант — бачите, із прикладом, що складається, — промовила Катя. — АК-74М, 5.45-міліметрова похідна від АК-47. Після погіршення політичної ситуації розвідуправління Генерального штабу СРСР видало наказ розміщувати на атомних підводних човнах загони спецназу — військ спеціального призначення. Головне розвідувальне управління боялося повстання екіпажу чи переходу на бік ворога, і відповідальність у такому разі ніс безпосередньо спецназ, а не капітан субмарини.

— Але зброя здебільшого зберігалася під замком на складі, — зауважив Джек. — До того ж мене дивує ще одна річ. — Він вийняв магазин і відтягнув засув. — Магазин наполовину порожній: з автомата стріляли.

Швидкий огляд показав, що решта зброї в аналогічному стані. Під купою автоматів можна було побачити пістолети та розсипані гільзи.

— Схоже, після бою хтось усе тут прибирав.

— Саме так, — долетів із центру приміщення голос Костаса. — Подивіться навколо себе.

У відсіку панувала цілковита руйнація. Комп’ютерні монітори обернулися на купи скла, електричних схем і дротів, а обидва перископи були потрощені так, що їх важко було впізнати. Штурманський стіл також був розколотий, рвані діри в його поверхні безпомилково вказували на те, що тут колись вели шалений автоматний вогонь.

— Рубку управління кораблем розстріляно вщент, — сказав Костас із віддаленого кутка приміщення. — Ось чому він не міг рухатися.

— А де ж команда? — спитала Катя. — Де всі?

— Загинули не всі, — відповів Костас і помовчав. — Зібрав же хтось цю зброю в купу! Окрім того, тут, напевно, були тіла, потім перенесені до іншого місця.

— Хай там куди їх перетягли, зараз їх тут немає, — сказав Джек. — Пропоную перейти у житлові відсіки.

Катя повела їх проходом до носових відсіків субмарини. Вони знов опинилися в темряві — аварійна система освітлення охоплювала лише головні приміщення. Чоловіки вже мали намір слідом за Катею увімкнути головні ліхтарі, коли раптом пролунав якийсь стукіт, а потому пронизливий зойк. Джек і Костас кинулися вперед.

Катя лежала посеред проходу. Джек стурбовано схилився над нею та перевірив її дихальний апарат.

Жінка бурмотіла щось незрозуміле по-російськи. Минуло секунд десять. Нарешті вона заспокоїлася та сперлася на лікоть. Чоловіки допомогли їй підвестися, і вона тремтячим голосом пояснила:

— Я так злякалася… Це видовище…

Замовчавши, вона піднесла руку та вказала на відсік у кінці коридору.

Джек увімкнув свій ліхтар, і промінь висвітлив моторошну картину, що наче вийшла з найстрахітливіших нічних кошмарів. Із темряви звисало вкрите білим нальотом людське тіло. Руки нагадували кінцівки маріонетки, а мертві очі на похмурому обличчі байдужно дивилися в підлогу.

Це було справжнє уособлення смерті, примарний охоронець склепу, в якому не було місця живим. Джек відчув, як його тілом пробіг могильний холод.

Катя вже прийшла до тями, і всі троє обережно вирушили вперед. На трупові була темна форма офіцера радянського морського флоту, його шию охоплювала дротяна петля. Підлога була всипана сміттям.

— Його звали Сергій Васильович Кузнецов, — прочитала Катя обкладинку зошита, що лежав на столі. — Він був капітаном другого рангу, мав орден Червоної Зірки за службу в органах державної безпеки. Це був замполіт «Казбека», заступник командира з політичних справ. На нього було покладено відповідальність за політичну благонадійність екіпажу та забезпечення виконання капітанських наказів.

— Словом, агент КДБ, — докинув Костас.

— Гадаю, на Чорноморському флоті знайшлися б капітани, яких би це видовище не тільки не засмутило, а навіть потішило, — читаючи щоденник, сказала Катя. — Він провів тут останні дні свого життя. Радіолокатор був несправний, тож йому не вдалося подати сигналу. Але він стежив за сигналами пасивного радара, сподіваючись натрапити на якісь кораблі у прилеглому районі.

Жінка перегорнула сторінку.

— О Боже! Останній запис було зроблено 25 грудня 1991 року! Волею випадку це той самий день, коли червоний прапор востаннє було піднято над Кремлем. — Вона широко розкритими очима подивилася на Джека з Костасом. — Субмарина потонула 17 червня того самого року! Ця людина прожила тут понад шість місяців!

Учені з жахом подивилися на тіло.

— Цілком можливо, — нарешті сказав Костас. — Принаймні фізично. Заряду акумуляторів вистачило б на те, щоб підтримувати роботу газоочищувачів та установки, що видобувала кисень із морської води. А запаси продуктів харчування були, вочевидь, майже нескінченними. — Він подивився на численні порожні пляшки з-під горілки серед сміття на підлозі. — Але психологічно це зовсім інша річ. Я не уявляю собі, як людина може стільки часу провести в такому становищі й не збожеволіти.

— Щоденник сповнений політичної риторики, тієї пустопорожньої комуністичної пропаганди, яку втовкмачували нам у голови, наче релігійні догми, — сказала Катя. — Політпрацівниками були лише найфанатичніші члени Комуністичної партії: