Шевальє Габріель - Клошмерль, Шевальє Габріель

Бо, на щастя, він балакливий і марнославний. Тут він може досягти успіху.

— Перекажіть йому, що він матиме від нас усіляку підтримку. Обов'язок людей певного стану—брати участь у боротьбі нашої епохи. Я охоче зустрінусь особисто з паном де Сеи-Шулем. Ви мали на увазі наші ролігійні колежі? * *"

— Так, монсеньйоре.

— Пришліть його до мене. Ми подивимось, що можна буде зробити, коли настане час висунути його кандидатуру. "

— В тім-то й уся перечепа. Адже на це, гадаю, треба буде багато грошей...

— Господь подасть, як і тому, хто перетворив воду на вино...— пробурмотів монсеньйор де Джакконе з вишуканою чемністю, якою завжди натякав, що прийом закінчено.

Баронеса попрощалася.

"Чого від мене треба цьому старому штурпакові?" — думав Лювела, хапаючи простягнену йому візитну карт-

ку. Він нервово забарабанив пальцями по столу. "А якщо йому треба влаштувати конференцію або побачення з президентом?" Річ була ризикована: якщо відвідувач дізнається, що йому безпідставно відмовлено, то міністр наживе собі грізного ворога. Цей заздрісник уже й так був йому ворогом (у того, хто при владі, самі лише вороги, особливо у власному таборі), тільки не запеклим. Розважність спонукала поводитися з ним обережно. Міністр дотримувався твердого правила: менше панькатись із друзями,— цих нема чого боятись,— але якомога більше обхідливості, всілякі вияви поваги щодо ворогів. У Політиці найважливіше обеззброїти супротивника, зробити його примирливим. Відвідувач, що просив у нього аудієн— ції, був один із супротивників, які робили все можливе, щоб його вибити з сідла, при кожній пагоді, однак,, йому всміхаючись. І то вже добре, коли хтось тужиться, підвозячи тобі візка. Старий, звісна річ, штурпак, але саме через своє штурпацтво й небезпечний, бо воно забезпечує йому — в кулуарах палати й за кулісами партії — клієнтуру невдоволених і дурнів. А повідганяти дурнів не можна — це вже надто несерйозна гра...

— Він знає, що я сам? — спитав Лювела у секретаря. .— Каже, що певен цього, пане міністре.

— Гаразд, тоді впускайте! — наказав Лювела, злогка скрививши лице, від чого щоки йому взялися зморшками.

Щойно двері розчинилися, як він уже підвівся й з виглядом зачарованого подиву рушив назустріч відвідувачеві.

— Любий мій друже, з вашого боку це справді люб'язно...

— Я вас не потурбував, любий мій міністре?

— Та ви жартуєте, мій любий Бурділья! Ви, наш старий республіканець, один із стовпів партії — і раптом потурбувати! Ваші поради — нооцінонна для мене допомога. Ми, молоді, багато чим вам зобов'язані. Багато чим, повторюю і повторюватиму при всякій нагоді. Ваше чуття великої республіканської традиції, ваша демократична поміркованість, ваш досвід—ось чого я щодня потребую. Ви були при владі у велику епоху. Сідайте, любий мій друже. Чим я можу бути корисним? Будьте певні, що для вас я зроблю все можливе... Гадаю, нічого не сталось серйозного?

Колишній власник кав'ярні не жував слів, а почимчикував навпростець. Сповнений зневаги до молодих .гМІністрів, які його так швидко витіснили, він став ще брутальніший. Він не припускав думки, що людина біля державного керма спроможна на щось путнє, коли їй не минуло шести десятків. Так він думав ось уже дев'ять років.

— Кюре зовсім розперезались і плюють на нас,— сказав він.— Тож мені цікаво, чим ви тепер можете зарадити з усім вашим штатом.

Лювелі такий вступ не сподобався. Міністр був дуже гнучкий і спритний, чудовий стратег, завжди ладний порушити свої засади, але він мав дуже вразливе марнославство. Коли зачіпали це його марнославство, він ставав відразу злий. Отож і цим разом,— він помовчав, звузив усмішку, і його люб'язність зробилась гострою

— Любий мій колего,— відповів він.— Колись ви мали справу з сільським господарством. Чи не так? Худобою адмініструвати легше, ніж людьми, з вашого дозволу. Я знаю, що ви добре поралися з картоплею, буряком, ша-роллейськими биками та алжірськими баранами. Але всі ці поживні рослини й корисні тварини не мають душі. А мені довірено душі, сорок мільйонів душ, любий мій Бурділья! Це я нагадую вам мимохідь, щоб ви просто відчули певну різницю, яка могла й не впасти вам у вічі, любий мій друже. На посаді, що я обіймаю, тягар влади важкий, дуже важкий... То в якій же ви справі?

— У справі Клошмерля,— відповів Бурділья, сподіваючись здивувати міністра.

— А-а,— спокійно відказав .Лювела.

— Ви, мабуть, не знаєте...

— Клошмерля? Знаю, любий мій Бурділья! Чого б це я не знав! Хіба ви не звідти родом? Чарівне маленьке містечко в божолейській стороні, дві тисячі п'ятсот мешканців.

— Дві тисячі вісімсот,— поправив його Бурділья з патріотичною гордістю.— Тільки ж,— повів він далі, намагаючись ошелешити співрозмовника,— ви, мабуть, не знаєте, що діється в Клошмерлі? А це ж просто ганьба, щоб отаке робилось у середині XX віку! Божоле простісінько ось-ось підпаде під владу кюре! Уявіть собі, любий мій міністре...

Лювела не уривав красномовства Бурдільї. Схиливши голову, міністр креслив на аркушику настільного записника геометричні фігури, які, здавалося, поглинали всю його увагу. Час від часу він трохи відхилявся назад і, приплющивши очі, дивився, що воно в нього виходить.

*— Але ж це серйозна річ, любий мій міністре, дуже серйозна! — нараз вигукнув Бугіділья, сприйнявши' таку реакцію за байдужість. '

Лювела знов підвів голову. Із1 стривоженим лицем, але з незмірною радістю в душі, він віддався задоволенню, яке вже смакував заздалегідь, тільки-но Бурділья згадав Клошмерль.

— Так, так,— мовив він,— я знаю... Фокар казав мені достоту це саме десь менш ніж дві години тому.

Вираз, що з'явився на обличчі у співбесідника, наповнив по вінця чашу міністрового торжества. Бурділья не мав дипломатської непроникності. Зморшки та червоні плями на фіолетовому обличчі відразу виказали всі його почуття. А глибоке зітхання аж ніяк не засвідчувало ніжності до щойно названого депутата.

— А що, Фокар уже був тут? — спитав він.

— Я ж сказав.: менш ніж дві години тому. Він сидів у. тому самому кріслі, де й ви. оце сидите, любий мій друже.

— Оцей Фокарчик,— закричав Бурділья,— несосвітенний зухвалець! Куди він пхає свого носа?

— Але ж, як мені здається, Клошмерль сходить до його виборчої округи? — підкинув Лювела, тішачись дедалі дужче.

— Ну то й що? Клошмерль — це моя батьківщина, чорт забирай, моє рідне містечко, любий мій міністре! Кого ж найбільше це обходить, як не мене, скажіть? І от за спиною у мене, колишнього міністра, сміють заводити інтриги! Я ще покажу цьому крутієві!..

— Я думав, що Фокар,—обережно мовив Лювела,— перше ніж зайти до мене, мабуть...

— Що значить "мабуть"?! — знов вигукпув Бурділья. і — Я хочу сказати, що він повипон був, так, безперечно, повинен був иореговорити з вами. Очевидно, він хотів, силкувався якомога швидше зарадити...

Міністрове припущення, насмішило Бурділью. Він не вірив жодному слову Лювели, який між іншим, теж не надавав значення своїм порожнім фразам і казав їх тільки, аби загострити стосунки між Бурдільєю і Фокаром. Чинячи так, він застосовував ще одну із своїх великих політичних засад: "Двом, що ненавидять один одного, і на думку не спаде об'єднатися за спиною у третього". Це була нова форма давньої засади, якою послуговуються сильні світу цього: розділяй і владарюй.

— Якщо Фокар прибіг просто сюди, то це тільки для того, щоб мене випередити й пошити в дурні! Знаю я цього паскудника, бачив уже його за роботою. Мерзенний плюгавий кар'єрист!

Тут Лювела проявив стриманість у судженнях, яка й повинна характеризувати державного діяча, а надто міністра внутрішніх справ, щоб ніхто не насмілився твердити, ніби бажання якнайбільше вивідати вбивало в ньому всю великодушність.

— Здається, любий мій Бурділья, ви трохи перебільшуєте. Зауважте собі: я дуже добре розумію ваше невдоволення в даному випадку, тому охоче вибачаю вам ваші крайності, і це повинно зостатися цілком мія* нами. Але треба таки визнати, що Фокар — один з найблискучіших політиків молодого покоління, найвідданіших партії людей. Коротше кажучи, це людина, що йде вперед.

— Скажіть краще: біжить, любий мій міністре. Потрійним чвалом з добре продуманим наміром промчати потоптом по наших животах — вашому й моєму.

— Але я, здається, в дуже добрих стосунках з Фока-ром. Щоразу, коли нам доводилося спільно вирішувати якесь питання, він виявляв себе дуже делікатним і розважливим. Та й сьогодні він був чарівний і вельми люб'язний. "У нас не завжди однакові точки зору,— сказав він мені,— але це не так важливо, коли повага загладжує дрібні розходження думок". Вам не здається, що це дуже гарно з його боку?

Бурділья мало не задихався від гніву.

— І оцей підсвинок вам таке сказав?*" Після того, що він розповідав про вас позаочі? Послухали б ви його десь там! Іще йому й язик повертається говорити про повагу! Таж він вас зневажає... Може, мені не слід було вам цього казати?

— Чому, Бурділья? Це все тільки між нами.

— Зрозумійте, я це розповідаю лише у ваших інтересах.

— Авжеж-бо! То що, Фокар і справді не дуже чемної думки про мою особу? ,

— Одно слово, він розповідав усякі бридкі речі. Там усе: і приватне життя, і громадська діяльність. Історії з жінками, пиятика...

Уважно слухаючи, з усмішкою, якою він показував, що стоїть понад приписуваними йому гріхами, Лювела вивчав Бурділью. "Ти ба,— думав він,— а старий бевзь, крім всього, ще й викажчик! То, виходить, правда, що він був інформатором у поліції... І!оцей шинкар був міністром!"

— ...продажний тип діє давніми методами: змовлятися з буржуазією і плутократією, служити інтересам важкої промисловості. Тобто, мій любий міністре, Фокар уже поклав мене з вами в один мішок і тільки чекає нагоди, щоб пожбурити нас у воду.

— В один мішок, кажете? І не вбачає в нас ніякої, різниці?

— Аніякісінької. В один мішок, повірте.

Остання стріла проникла глибоко в Лювелине марнославство, заподіявши йому криваву рану. Цей дурноверхий щойно сказав йому таке, що справді боляче його вразило; подумати тільки: люди не вбачають ніякої різниці між ним, Лювелою, блискучим викладачем університету, і цим колишнім корчмарем, вартим зневаги. Ця відвертість аж ніяк не могла прихилити Лювелу до Бурдільї, ба навіть зробила останнього йому ще осоружнішим.