Герман Мелвілл - Мобі Дік, Герман Мелвілл

нахилявся й підіймав клапоть парусини або уривок просмоленої дратви - щоб не пропали.

 

19
ПРОРОК

 

 

- Моряки, ви найнялись на це судно?

Ми з Квіквегом щойно зійшли з «Пеквода» і не кваплячись підіймалися берегом, кожен заглиблений у свої думки, коли до нас несподівано звернувся з цими словами якийсь незнайомець: він, зупинившись перед нами, показував на корабель товстим вказівним пальцем. Одягнений він був досить убого: вилиняла куртка, полатані штани, на шиї - пошарпана чорна хустка. По всьому його обличчю густо, позливавшись одна з одною, розсипалися великі віспини, і те обличчя було схоже на порите струменями річище якогось висохлого потоку.

- Ви найнялись на нього? - знову спитав незнайомець.

- Ви, певне, маєте на увазі судно «Пеквод»? - перепитав я, аби виграти трохи часу й роздивитись його як слід.

- Еге ж, «Пеквод», оте он судно,- підтвердив незнайомець, відвів назад руку, а потім швидко викинув її просто вперед, націлюючись вказівним пальцем, наче примкнутим багнетом, на корабель.

- Так, найнялися,- підказав я.- Щойно підписали умову.

- А в тій умові було щось і про ваші душі?

- Про що?

- О, може, їх у вас і немає,- квапливо сказав він.- Та це нічого, я знав багатьох людей, що не мали їх, і хай щастить цим людям, бо воно, може, й краще так. Душа - це щось таке, наче п’яте колесо у возі.

- Що це ти плетеш, друзяко? - здивувався я.

- Зате в нього її стільки, що вистачить на всіх вас,- сказав раптом незнайомець, вимовивши слово «нього» з якимсь нервовим притиском.

- Квіквегу,- звернувся я до товариша,- ходімо. Цей чоловік, певне, звідкись утік. Він балакає про щось таке й про когось такого, що ми не знаємо.

- Стійте! - крикнув незнайомець.- Ви правду кажете: ви не бачили Старого Грома, так?

- А хто це - Старий Грім? - перепитав я, знов уражений якоюсь божевільною поважністю його поведінки.

- Капітан Ахав.

- Що? Капітан нашого судна? «Пеквода»?

- Так, серед нас, старих моряків, його часто називають цим ім’ям. То ви й справді ще не бачили його?

- Ні, не бачили. Кажуть, він хворий, але вже видужує, і незабаром з ним буде все гаразд.

- Еге ж, незабаром з ним буде все гаразд! - засміявся незнайомець якось і урочисто, й саркастично водночас.- Слухайте, що я вам скажу: з капітаном Ахавом тоді буде все гаразд, коли й з моєю лівою рукою, не раніше.

- А що ви про нього знаєте?

- А що вам казали про нього? Га?

- Та небагато казали. Але я чув, що він дуже добрий китобій і команди своєї не кривдить.

- Правда, правда; і те, й те правда. Та як він накаже, то треба крутитись. Підійде, буркне - буркне і відійде, оце вам весь Ахав. А про те, що з ним сталося колись давно за мисом Горн,- він тоді пролежав, як труп, три дні й три ночі,- про це ви нічого не чули, еге? І як він зітнувся на смерть з отим іспанцем перед вівтарем у Санті? І про ту срібну миску, куди він плюнув? І про те, що він в останньому рейсі позбувся ноги, як і було напророчено? Ви не чули про всі ці діла, та й ще про багато інших? Авжеж, навряд чи ви могли щось почути! Звідки б то? Хто все те знає? Мабуть же, не весь Нентакіт! Та хай там як, а про ногу ви, мабуть, чули - і про те, як він її позбувся. Ну, звісно, про це ви напевне чули. Ще б пак, про це майже всі знають, тобто - що в нього тільки одна нога і що другу йому відкусив пармацетник.

- Друзяко, сказав я йому,- не знаю, що ти нам оце намолов, та не дуже й хочу знати, бо мені здається, що в тебе не всі клепки в голові. Але як ти вже завів мову про капітана Ахава і про «Пеквод», то дозволь мені сказати, що про те, як він позбувся ноги, я знаю все.

- Так-таки й усе? Ти певен, що все?

- Авжеж, певен.

Схожий на жебрака незнайомець постояв трохи, втупивши очі в «Пеквод» і наставивши на нього палець, немовби в якомусь тривожному маренні, а потім, ледь здригнувшись, обернувся до мене й сказав:

- Ви найнялись на нього, еге? Підписали папери, доставили свої імена? Ну, підписались - то й підписались, що має бути, те буде. Та, врешті, хто його знає - може, ще й не буде. Ну, хай там як, а все вже залагоджено, і, кінець кінцем, хтось же має пливти з ним - не ви, то ще хтось, ще якісь люди, помилуй їх, боже! Ну, бувайте здорові, моряки, хай вас господь благословить. Вибачте, що загаяв вас.

- Слухай-но, друзяко,- спинив його я.- Коли ти маєш сказати нам щось важливе, давай кажи. Та якщо хочеш поморочити нам голову, то не на тих наскочив, так і знай.

- Добре сказано, люблю слухати таку мову! Ти людина саме для нього. Ти і всі такі, як ти. Ну, бувайте здорові, моряки, бувайте здорові! Ага, як уже опинитесь там, то скажіть їм, що я вирішив до вас не приставати.

- Е ні, голубе, нас такими словами не заморочиш, ні, ні. Це найлегше в світі діло: удавати, ніби знаєш якусь велику таємницю.

- Бувайте здорові, моряки, бувайте здорові!

- Ну й гаразд,- відказав я.- Ходімо, Квіквегу, покиньмо вже цього навіженого. Та стривай: як тебе звати?

- Ілайджа.

«Ілайджа! - подумав я. По-біблійному - Ілія, пророк Ілія…»

І ми з Квіквегом рушили додому, кожен на свій лад міркуючи про цього обшарпаного старого моряка. Врешті ми погодились на тому, що це просто пащекун, який любить морочити людей і нагонити на них страх. Та не відійшли ми ще й сотні кроків, коли, звертаючи за ріг, я озирнувся - і кого ж побачив, як не того ж таки Ілайджу, що йшов назирці за нами, хоча й не дуже близько! І вигляд його чимось