Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

зітхнув і продовжив: — Наш рід могутній, він наймогутніший серед усіх ґалльських родів, проте нам буде не до снаги протистояти можливій спілці Провансу, Савої та Ланґедоку. Отже, нам потрібні могутні союзники, щоб за своєю силою ми могли зрівнятися з об’єднаною міццю цієї трійці.

— І тоді рівновага миттю порушиться на нашу користь, — зауважив Філіп. — Я певен, що в цьому разі герцоґ Савойський і частина ланґедокських ґрафів перекинуться на наш бік.

— Поза будь-яким сумнівом, так воно й буде. Герцоґ Савої, як мені відомо, не в захваті від людських якостей молодого ґрафа Прованського, і я розглядаю їхній союз лише гіпотетично, як найнесприятливіший для нас варіант. Далі, віконт Ґотійський. Він та герцоґ Савойський — дві ключові фігури у прийдешній грі, і від їхньої позиції залежатиме результат усієї партії. А їхня позиція, своєю чергою, залежатиме від нас, зокрема від того, як вдало ти вибереш собі дружину — майбутню королеву Ґаллії. Для цієї ролі якнайкраще годилися обидві кастильські принцеси, особливо старша, Бланка, — адже вона ще й ґрафиня Нарбонська. На жаль, не склалося… А вісім років тому король Араґону зробив мені дуже привабливу пропозицію. Таку привабливу, що з мого боку було справжньою дурістю відхилити її. Навіть не дурістю, а чистісіньким самодурством… Утім, годі про це! Хто давнє пом’яне, той лиха не мине.

Філіпові дуже хотілося знати, чому батько так журиться через те, що колись відмовився назвати старшу дочку Хайме III своєю невісткою. Проте він бачив, що зараз герцоґ не схильний вдаватися в деталі, а тому стримав свою цікавість, відклавши з’ясування цього питання до кращих часів.

— Що було, те спливло, батьку. Коли вже зайшла про це мова, я теж не безгрішний. Мій перший шлюб не можна назвати вдалим, і ваші докори того пам’ятного дня були образливі за формою, але справедливі по суті. Тоді я був нестямно закоханий і вчинив як звичайна людина, а не як державний муж, не замислюючись над наслідками свого вчинку. Друзі намагалися напоумити мене, навіть Ернан, і той мусив визнати… — Філіп не закінчив своєї думки і махнув рукою, ніби відганяючи від себе сумні спогади та важкі думи. — Але зараз, — твердо продовжив він, — я вирішив обрати собі дружину, виходячи суто з державних міркувань, керуючись інтересами всього нашого роду.

— Ось виходячи з таких міркувань, — з готовністю відгукнувся герцоґ, — я пропоную на твій розгляд два варіанти: або шлюбний та політичний союз із могутньою європейською державою, або шлюб з багатою спадкоємицею, який дозволить нашому родові стати не просто найвпливовішим, а й домінуючим у всій Ґаллії.

— Багата спадкоємиця, це Марґарита Наварська? — здогадався Філіп.

— Так, вона, — ствердив герцоґ. — Дочка Александра Десятого.

— Гм… Кажуть, дика штучка.

— І дуже вигідна для нас партія. З усіх поглядів вигідна. Проте…

— Проте, — жваво підхопив Філіп, — з доброчесністю Марґарити… як би це сказати пристойніше?… словом, не все гаразд.

— Ти також не чернець, сину мій, — з добродушною усмішкою парирував герцоґ. — Гадаю, що спадок — ціле королівство, хоч і невелике, — дає нам вагомі підстави для поблажливості. Наразі мене турбує не сумнівна цнота наварської принцеси, а деякі інші особливості її характеру.

— А саме?

— Те, що ти сказав. Вона дика штучка.

Філіп самовпевнено осміхнувся:

— Ну, це вже мій клопіт. Я їй швидко кігті обламаю.

Герцоґ похитав головою:

— Не так все просто, Філіпе. Щоб обламати їй кігті, як ти висловлюєшся, слід щонайперше одружитися з нею. А з цим якраз і може виникнути заминка.

— Так, справді, — мовив Філіп, куйовдячи своє золотаве волосся. — Кажуть, що Марґарита й думати не хоче ні про яке заміжжя, а королю бракує рішучості своєю волею примусити її до одруження.

— Отож-то й воно. Відколи помер принц Рікард і Марґарита стала наступницею престолу, дон Александр майже щомісяця отримує дуже заманливі пропозиції — і всі їх відхиляє. Попервах він чинив так з власної ініціативи, мовляв, його дочка ще мала, нехай підросте трохи, а потім уже затялася сама Марґарита: не хочу, каже, заміж, і квит — видно, ще не нагулялася досхочу. Щоразу, коли батько заводить з нею розмову про її можливе одруження, вона влаштовує йому бурхливі сцени — то з криками та лайкою, то зі сльозами — в залежності від настрою. Коли ж король пробує наполягти на своєму, Марґарита геть скаженіє, влаштовує істерику і вчиняє справжній погром, трощачи все, що підвертається їй під руку.

— Оце так-так! Я чув, що за вдачею Марґарита не янгол, проте не думав, що вона суща фурія.

— Можеш не сумніватися, фурія ще та. Зокрема тому король і мріє чимшвидше віддати її заміж, сподіваючись, що тоді вона вгамується. — Герцоґ скептично усміхнувся. — Блаженний, хто вірує. Особисто я вважаю, що цьому вже нічим не зарадиш. Марґарита вдалася в свою матір не лише вродою, а й характером — така ж невгамовна і сварлива, примхлива та норовиста, без скандалів просто жити не може, як риба без води. Взяти хоча б останній її вибрик.

— Який?

— Ну, з Інморте.

— З Інморте? — перепитав Філіп. — А що між ними сталося?

Герцоґ здивовано підвів брови:

— Хіба ти нічого не чув?

— Та начебто нічого… А втім, ні, таки чув. Кажуть, у березні наварський король посварився з ґросмейстером єзуїтів… Отже, і тут не обійшлося без Марґарити?

— Ясна річ. Останнім часом жоден гучний скандал у Наварі не обходиться без її участі. А цей був особливо гучний. Далебі, дивно, що ти так мало чув про нього.

— Тоді я був на війні, — коротко відповів Філіп.

— Атож, — погодився герцоґ. — Якраз тоді ти воював в Андалусії. — Раптом він хитро примружився і додав: — Бої, а в часи затишшя — гарненькі мавританочки. Де ж там було прислухатися до пліток!

Філіп почервонів.

„Отакої!“ — зачудовано подумав він. — „Ґастон-другий знайшовся! Дивина, та й годі…“

— А щодо скандалу, — герцоґ знову прибрав серйозного вигляду, — то трапився він унаслідок того, що Інморте попросив у дона Александра принцесиної руки. Для свого сина, певна річ.