Андраш Беркеші - Агент №13

Беатою посварилися, і я заборонив їй зустрічатися двадцятого з Віктором. Навіть побив її і сказав при цьому, що уб'ю того донжуана. Мабуть, Беата прийняла це за чисту монету і злякалась. Почекавши кілька хвилин, я підійшов до стола Меннела і мовчки підсів. Він дуже здивувався. Згодом, мабуть, щоб приховати своє збентеження, почав сипати анекдотами. Розмовляли ми по-французьки, бо німецькою я володію слабо. Запитав у нього, де моя наречена, він відповів, що наречений я, отже, мені й слід було б знати, де вона. Пригадую, я пив коньяк, а він ні. І не дозволив розрахуватися за нього. Бачив, що я дуже схвильований, і просив не робити скандалу: мовляв, він поважний комерсант і не хотів би потрапити в неприємну ситуацію. Запропонував пройтися до озера, — сказав, що на свіжому повітрі заспокоюсь, а потім побалакаємо. Ми вийшли на набережну. Там було безлюдно, тільки в кріслах-качалках сиділо кілька чоловік. Уже сутеніло, і я не бачив облич людей. Біля причалу вовтузився якийсь молодий чоловік — згортав вітрила на яхтах. Меннел поводився зухвало. Намагався переконати мене, ніби те, що сталося торік в Італії між ним і Беатою, цілком природне явище і нічого робити з того моральну проблему. Запевняв, що Беата дуже любить мене, саме мене. Я розлютився, подумавши, що він знову хоче пошити мене в дурні. Так і сказав йому про це. Тоді він вибачився і почав запевняти мене, що нічого не хоче від моєї нареченої, але їй, мовляв, потрібна його допомога. Сказав, що я, напевно, знаю того ремісника, котрий виготовляє ґудзики, так от йому він і обіцяв допомогти. Тоді я твердо вирішив убити його. Але пляж, звичайно, не місце для цього. Меннел ніби відчув мій намір, поквапливо попрощався зі мною і побіг, ніби за ним хтось гнався. Я залишився на набережній. Вже не пригадую, скільки там пробув, але повернувся в бар з твердим наміром наступного ж дня вбити і його, і себе, і у барі вихилив ще дві порції коньяку. До півночі вже був у себе в готелі. До речі, тому ви й не знайшли мене в готелі, бо я дав черговому двісті форинтів чайових понад вартість номера, і він не взяв у мене паспорта. З горя я ще допив півпляшки коньяку, і мене зовсім розвезло. Прокинувся на другий день опівдні. Тоді й почув, що хтось мене вже опередив». — Шалго змовк і спокійно зібрав папери. Балінт помітив, що старий не дочитав зізнання Салаї до кінця, і запитав:

— А далі?

— Далі поки що не цікаво, — пробурчав Шалго. — Так от, як бачиш, Салаї визнав, що мав намір убити Меннела, і все ж я пропоную не затримувати його. Бо довести, що саме він убив Меннела, ми ще не можемо.

— Але в нього немає жодного алібі, — заперечив Балінт.

— А в нас — жодного доказу, — відрубав Шалго. — Терпіння, Міклоше! Вбивця скоро мусить клюнути на припаду і виплисти з ями. А тепер, якщо дозволите, я приляжу.

— Гаразд, — погодився Кара. — Але перед тим я ще прочитаю вам. Щойно одержав текст шифрованої телеграми, яку відправив учора увечері Губер. Варто послухати: «Останки Меннела свинцевій труні будуть відправлені вівторок транспортним агентством МАШПЕД Франкфурта маршрутним літаком авіакомпанії «Малев». Номер рейсу…» — це вже не цікаво. Тепер послухайте далі: «Машина непридатна для користування. Продам на брухт. Проект угоди вивчаю, наступного тижня підпишу». А ось відповідь Брауна: «Вас зрозумів. Угоду підписуйте. Машину продавати не дозволяю. Негайно відвантажуйте сюди. Особисто теж повертайтеся Гамбург. Браун». — Кара передав Шалго шифровану телеграму.

— Цікаво, — промимрив старий, стискаючи пальцями скроні.

— Що це тобі говорить? — запитав його полковник.

— Треба подумати. — Шалго вийняв з рота сигару, відкинувся на спинку крісла і глянув на стелю. — Перше: Браун не хоче доручати Губерові вивезення награбованого. Друге: він або відмовився від здобуття скарбу, або вирішив доручити це комусь іншому.

— Б ще й третій варіант, — замислено сказав Балінт. — Може, Меннел ще комусь відкрив цю таємницю? Скажімо, одному із своїх приятелів? І той непомітно стежив за ним. Відомо, що Меннел щовечора кудись їздив на своїй машині. Можливо, під час однієї з чергових поїздок він уже забрав скарб, а приятель вислідив його, вбив, скарб відібрав і того ж дня покинув країну.

Кара повільно крокував назад і вперед по кімнаті.

— Про це, між іншим, і я подумую. А ти що скажеш з цього приводу, Шалго?

Відповіді не було. Старий глибоко спав.

Кара мало не розреготався. Він обережно вийняв сигару з-між пальців старого, махнув іншим рукою, і вони тихо вийшли з кімнати.

Шалго прокинувся уже надвечір. Увійшов до кухні, де дружина підігрівала воду, і, позіхаючи, сів до столу.

— Вдалося? — запитав у неї.

— Так, — кивнула Ліза. — Але нічого істотного не сталося. Може, сказати полковнику?

— Почекаємо ще. Знаєш, який він буквоїд. А що робив Мате Таборі до полудня?

— Професор катався на яхті.

— Сам?

— Сам відплив, сам і приплив.

— А Губер?

— Десь із годину гуляв по саду. Потім спустився на берег, скупався, позагоряв на сонці. Перед обідом заходив у готель…

— Про що вони розмовляли за обідом?

— Про різні фахові проблеми. Обідали утрьох. Бланка ще нездужає, залишилася у своїй кімнаті. Згодом завели мову про політику. Губер настроєний оптимістично. — Вона хвилинку помовчала, потім замислено глянула на старого. — Скажи, Шалго, ти віриш у те, що фашист може змінитися?

Шалго вперся ліктем об стіл. Погляд його блукав десь далеко-далеко, обличчя здавалося дуже старим, утомленим.

— Було б смішно, якби саме я відповів тобі, що не вірю. Знаєш, мені ще й понині часом хочеться впасти на свої старі коліна і спокутувати давні гріхи. Було б добре відчувати, що, коли я служив разом з угорськими фашистами, сам не належав до них. Але ж ні, я таки був фашистом. Ти це добре знаєш. Ще й сьогодні мучить мене сумління, коли згадую роки своєї служби в угорській контррозвідці. І тоді я особливо гостро почуваю, що не спокутував іще своєї провини. Оці