Тарас Антипович - Помирана

їм в зуби! Шоб не обжерся мною ніхто, і мене шоб не сплюндрував.

— У колдор, — знехотя відказав Фрезе після недовгих роздумів.

— Колдор — то колдор. Не горді ми, — пристав Хамса на пропозицію.

— Ділдо? Нямуть? — уточнив доктор, голосно поплямкавши.

— Пища — діло друге. Прогодуємся якось, док. Не пропадем, — запевнив віршник.

— Рру-рру-ррууу… — тужливо протрубив Рекс, задравши сліпу морду догори.

— Медведка хороший, — відрекомендував його Хамса.

— Коркодим лю-не — бурбункул! — не погодився з ним доктор.

* * *

— Автономіка тепер круто стала, торванабой. Скоро їй тісно буде на світі. Кордони тре’ буде розширять, — просторікував Кабигроб.

— Як то розширять? — не зрозумів Базука.

— За Колючку вилазки будем робить. Розвернемся, цедзипакус! Та то вже весною. Поки шо і тут жирно зимувать, — розкрив свою стратегію Кабигроб.

Вони сиділи в невеликому актовому залі на другому поверсі колишнього будинку культури. Квітчасті пожовклі шпалери на стінах створювали атмосферу затишку і взаємної довіри. Посеред залу стояли три ряди обшитих бордовим оксамитом відкидних крісел. Скирта, як завше, мовчала, натягнувши шапочку на очі. Дехто начищав зуби наждаком.

Веня, поточивши ножі, встромив їх у велику кухонну дошку, не знаючи, чим би ще збавити час. Він визирнув у вікно. Внизу тулилася до стовпа знайома постать у махровій хустці й пальті з обскубаним норковим коміром.

— Тузиха там стовбиче, — повідомив Веня подільникам.

— А шо їй тре’? — озвався хтось не надто кмітливий.

— Кісток вона просе, — здогадався Базука. — Уже ж приходила.

— Ну, кинь їй, — позіхнув Кабигроб сито.

— А, мо’, з неї хвате вже? — засумнівався Веня. — Кості заморозить можна на потім. І прозапаси будуть.

— Ти чого жадний такий? Кинь людині кістку, ханакус! Автономіка — це братство. Сьогодні нагодуєш брата — завтра він тобі з наваром оддасть! — вигукнув Кабигроб мажорно. Усі принишкли в роздумах.

* * *

Фрезе грюкнув дверима, лишивши Хамсу спочивати в темному коридорі. Доктору в його бункері цілком вистачало й тих мешканців, що вже були. Він зайшов в операційну, де гасова лампа кидала на стелю мідний ореол.

— Кого принесло там? — спитав Капрон, сидячи за операційним столом.

— Хамас ба коркодим, лю-не, — буркнув Фрезе.

— Так обмить, чи шо, таманабой? Гості ж! — знайшов привід Капрон.

Він пірнув у бокову комірчину й дістав зі стелажа скляну банку — акуратно, щоб не збаламутити осад. Зняв кришку й став наливати жовтувату рідину в гранчак. Із банки показалась заспиртована жаб’яча лапка. Капрон заправив її назад і накрив кришкою.

— Будеш, доктор?.. А ти, Бож? — запитав для годиться, знаючи, що його пристрасть до цього нектару ніхто з присутніх не поділяє.

Спочатку Фрезе протестував проти того, щоб Капрон вільно причащався з ємностей із біологічними експонатами, але згодом здався. Були в нього тут і заспиртовані щурі з розпанаханими животами, і общипані голуби, і вуж, що плавав майстерно складений цифрою «8» у колбі з вузьким горлечком. І свіжо оббіловані кротодилята, «підселені» до інших видів. Накопичені цінності, що колись тішили доктора, тепер були віддані на поталу зайдам і втратили магію інтимності.

— Погуда, — зітхнув Фрезе.

У такі миті Божена думала, що він нарікає на погоду, хоча в бункері доктора температурні умови були стабільними цілорічно. Божена встала з матраца, підтримуючи вирослий живіт. Протез її клацнув, зронивши кілька іскор на сірі кахлі.

— Де воду дів? — спитала в Капрона. Той вказав пальцем на емальовану миску з підталим снігом, що стояла під столом. Вогник лампади затремтів, похитнувши весь видимий простір кімнати.

— Не можна нікому казать, шо тут спиртяки стільки, — роздумував уголос Капрон. — Спирт нутро одбілює, кров чистить. Чую, шо аж помолодів я, реханакус.

Капрон устав і прочинив двері в коридор, шукаючи посоловілим оком відро для малої нужди. З пітьми насторожено загарчав кротодил.

* * *

Момот ходив по ангару, шукаючи дерев’яні бруси і мотки дроту. Посередині цього холодного залу стояла вже змайстрована прямокутна станина, збита і скручена шурупами по кутах.

Знадвору просунув голову в двері Базука, оглядівся з непідробним інтересом.

— Ну шо — берем його? — спитав у Кабигроба.

— А шо він там мóняється? — не зрозумів той.

— Якусь вішалку робе, — припустив Базука.

Веня почухав свою кашемірову кепку, з-під якої вибивався засалений камуфляжний бандаж.

— Нє. Це орудіє оте, шо Нельсон казав, — здогадався Веня.

— Кидало? А, ну тоді хай. Хай зробе до кінця. Як дійде до діла, од вертушок одбиваться тою штукою будем, — постановив Кабигроб прагматично.

— А кого тоді нам?.. — стривожився Базука. Кабигроб потоптався на місці. Сніг порипував, як звивини в пошуках оптимальних рішень. Десь над головами висли довгі ікла буруль.

— Гену хто бачив? — згадав Веня.

— Та його мертвим найшли аж коли… Того дня, коли Нельсона втопили, — нагадав Кабигроб. — Заколов хтось Гену гостряком із його ж ноги. Ото знай, як ліпить собі всякий гламур! Хіба чоловіку того тре’? Чоловіку тре’ ходить із тим, з чим він родився. Кривий, горбатий, йухан — який уже єсть. Усякого земля держить, усякого годує. Собою будь, не промажеш по жизні.

Кабигроб гаряче подихав на свої руки з товстими венами, що струменіли, як лінії ріки на географічній карті.

— А мала оця… Майя? — згадав раптом Веня.

— Ох, адзип, найшов калорію, — буркнув Базука, позираючи на спустошене, жалобне довкілля.

— А шо, вона ше жива? — зацікавився