Борис Левандовський - Байки проти ночі

давай викладай, як ви тут, поки я ковбасився в санаторії, — він насамперед критично оглянув Макса й рушив повз нього на кухню. — Ти наче виріс. Слухай, а скільки я вже не був у вас в гостях, щось не пригадаю?

— Діду, тебе вже п’ять років як закопали.

— Справді? — старий застиг, дивлячись на нього з таким здивуванням, що Максу, — чим би це не було, — стало його жаль. — От лихо-о. Таке лишенько, що просто…

— Діду… — крізь зуби витиснув Макс. — Ти б звалив, га? Не треба… — діда він любив не менше, ніж батьків, а може, навіть більше. І не хотів паскудити добру пам’ять про нього, дивлячись на це.

І… дід зник.

— Спасибі… — сказав Макс, звертаючись невідомо до кого.

…і продовжуються

До шостої години вечора Макс зрозумів, що не застрахований від будь-якої несподіванки. Річ у тім, що до цього часу він тільки чудом не підірвався на піхотній міні, яка зачаїлася під килимком у коридорі, — її виказував лише невеличкий горбок, на який Макс вчасно звернув увагу. Потім з величезним зусиллям утік від неймовірної каракатиці, яка гналася за ним по квартирі й випускала багатопалі відростки, що закінчувалися стікаючими отрутою жалами, як у скорпіона. Через це він провів неприємні півгодини на балконі, спостерігаючи за потворою через скло й очікуючи, поки вона забереться геть. І поспілкувався з Вінні Пухом.

За інших обставин, будучи настільки фізично й емоційно виснаженим (сам гармидер у центрі чого вартував), Макс, мабуть, завалився б подрімати годин на три. Або взагалі не вилазив би з ліжка до наступного ранку. Але зараз про таку розкіш навіть не мріяв. Тому найбільше, що він собі дозволив, це лягти на диван, постійно будучи напоготові й намагаючись не задумуватися про ніч, що наближається.

Поступово дещо в його стурбованій голові почало прояснятися. Те оголошення, яке він учора випадково зірвав, коли приклеював афішу, виявилося справжньою бісовою пасткою. Вкрай простою, але ефективною, розрахованою на таких випадкових недоумків, як він.

Якщо лисий старий справді був божевільним ученим, який проводить експерименти на людях, це багато пояснювало. Але крім най, чорт забирай, основнішого: в яке лайно його змусили зануритися й наскільки глибоко, щоби в нього ще були якісь шанси вибратися на поверхню. Ця штука, яку лисий підмішав йому в чай, змінювала сприйняття навколишньої дійсності, використовуючи його ж пам’ять і уяву. Тепер він був заручником власної підсвідомості. Ось така хрінова історія.

Можливо, тут існувала певна вибірковість, але це все одно зовсім не прояснювало механізму процесу. Чи міг він ним керувати? Іноді — як у випадку з дідом — це вдавалося, але якщо згадати про довбану каракатицю…

Але найгіршим було те, що будь-яка зміна дійсності була реальною для нього. Укус змії був би для нього настільки ж смертельним, як і джига посеред справжнього серпентарію. Чи, приміром, куля, випущена з уявної рушниці… Варто згадати його пригоди в місті, щоб не було сумніву в невтішному результаті цих дій.

«А може, — подумав Макс, — усі ці наслідки є такою самою ілюзією? І його можлива смерть була би черговою галюцинацією, так само, як її причини?»

Хтозна.

Ось тільки його вуха дотепер пам’ятали арктичний мороз і пекли, коли він до них доторкався, та й хворий ніс категорично заперечував проти будь-яких ілюзій.

Але щодо інших можливостей сумніватися, мабуть, не доводилося анітрішки. Приміром, якщо він кинеться під колеса вантажівки, коли переходитиме дорогу, — бо просто ніякої вантажівки не побачить — то його не оживить навіть доктор Віктор Франкенштейн.

Як і раніше, нічого не відбувалося. Макс лежав на дивані й невимовно радів цьому півгодинному тайм-ауту. Але без сумніву — веселощі тільки починалися.

Макс раптово побачив, як щось підозріло ворушилося в нього в штанях.

— До біса… тільки цього йому ще не вистачало!

Тим часом Хуліо виліз назовні й стрибнув йому на живіт.

— Слухай, роки минають, — почав він здалеку.

— Коротше, — сказав Макс, дивуючись, що втягується в цей абсурдний діалог.

— Блядонем по бабах?

— Та пішов ти в… ні, о боже! Все, досить, нічого цього нема! Згинь…

Хуліо, в якого, очевидно, на думці було одне, пригнічено поліз назад, туди, де йому й слід бути за всіма законами природи.

Ну ось, тепер можна нічому не дивуватися. Гномам під ліжком, зеленим чоловічкам, які влаштували свій перевальний пункт у нього в кімнаті, чи монологові буханки хліба голосом ведучого з популярного шоу…

«А скажіть-но нам, піддослідний, що ви відчули, коли тостер відкусив вам палець? Ні, краще заткніться… Я попрошу внести в студію тостер! Шановний тостере, чи впізнаєте ви піддослідного?»

Здається, нетривалому затишшю настав кінець. Макс підвівся, щоб вийти на балкон покурити. Тієї самої миті по кімнаті пронеслася низка всіляких звуків-стуків-грюків, ніби всі бяки й буки, що сиділи раніше тихенько, дали про себе знати: хтось кашлянув у шафі, хтось засопів із