Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Архе 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Архе" автора Любомир Андрійович Дереш. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 63
Перейти на сторінку:
заворушив бровами.

— Це така ультрамодна течія серед богеми. Я кажу, Дмитре, про таку богему, яку визнають «богемою» щойно років так за тридцять — тоді, коли Слово розроблять настільки, що стануть оче видними зв’язки між словом «богема» і тим, чим займаємося ми.

Здається, я нахмурився дуже красномовно, тому горбун, випустивши дим, продовжив:

— Річ у тім, що тепер модно вдавати певні психічні розлади.

— Модно?

— Однозначно. Інновація від Опери скрипу. Не симуля ція з корисливих цілей, але флаґеллянтство як ars nova.

Відчуваєш, куди це веде?

Я тричі знизав плечима.

— Мікроперформенси на вулицях, в тролейбусах, у магазинах. Наприклад, публічний спалах істерії у двох, здавалося б, незнайомих жінок. Що є графічнішим у сфері емоцій? Це мистецтво на стику психіатрії й архітектури.

Розумієш? Архітектура духу! Ґотика. Бароко. Декаданс.

Соц арт. Еклектика. Бритпоп. Свідомий кітч. Я надбудови, січеш? Дай жувачку. Дай покурю. Дай в рило. Тощо.

— А в мені, — спитав я, — Які надбудови узріли Ви в мені?

Нестор глянув на мене, прицмокнув губами, наче звірився з відповіддю у конспекті й переконався, що коефіцієнти сходяться.

— Ви є людина унітаз, Дмитрику.

— Без образ? — перепитав я про всяк випадок.

— Без образ. Ви Унітаз, не окреслений соціальними умовностями. Якщо розібрати архетип — це щось близьке до Фенікса, що оживає з попелу. Розумієте? Ви накопичуєте в собі гівно, щоби в одну прекрасну мить омитися джерельно чистою водою з водопроводу. Особисто мені унітаз чимось нагадує християнське всепрощення.

Дикий прикрив долонями очі і, посміюючись, захитав головою. А я пригадав свою кімнату і той чудовний спосіб, у який звільнився від самого себе. Спусти воду, так?

— А чому ви Опера скрипу? — спитав я, переводячи розмову у менш лоскотні сефіроти.

— Якщо Ви не заперечуєте, Дмитрику, я почну зі своєї улюбленої фрази, — Нестор затягнувся сиґаретою. — Опера скрипу схожа на лезо, передане з рота в рот при поцілунку.

Тому не дивуйтеся, коли після цієї історії у Вас із рота порсне кров. Колись, років так зі сто тому, коли ще Крушельницька була для Галичини Знаком Генія, у Львові з’явилося кілька вінілових платівок із записами її арій — Аїда, Чіо Чіо Сан, Галька там. Таке. І для певних кланів, могутніх носіїв культурного проґресу, ці записи стали настільки вагомою естетичною віхою, що зуміли сформувати цілу субкультуру зі всіма її атрибутами, як от амбіціями, уподобаннями в літературі, живописі, театрі — усім тим, що можна звати культурними кодами. Ти зрозумів.

Я кивнув.

— Річ у тім, що каноном слугували звучання платівки з голосом діви. У ту мить найвищого злету генія сакральним вважався будь який аспект, властивий платівкам із брендом «KRUSZELNITSKA».

Та все ж монолітна єдність поглядів кількох вибраних родин порушилась. Одні, звичайно, як і раніше, насолод жувалися поскрипуванням грамофонної голки на платівці, інші ж почали слухати Саломеїн голос! З їхнього боку це був однозначний крок назад. Через цей адюльтер смаку та кітчу Галичина відстала в культурному плані років так на двісті.

Шкода, але їй уже ніколи не наздогнати втрачене, ніколи.

Слухати голос Крушельницької й не зауважувати скрипу платівки — це, знаєш, як розглядати оксамитову підстилку замість коштовної діадеми на ній. Але я кажу: дякую, з мене досить текстилю. І я кажу тобі — прийшов час дивитися на діаманти!

— А голос?

— Та до пизди той голос.

Я замислився і, як робив завжди у хвилю задуми, почав смоктати вуса.

— То, кажете, Опера скрипу — нащадки тих родин… що слухали скрип?

— Вони наші духовні пращури. Але ми трохи інші. Опера скрипу — так, як її розумієте Ви, Дмитре, — тільки частка нового, безмежного естетичного горизонту, який ми відкрили. В широкому розумінні, Опера скрипу — це скрип думок. Це наближення до звуку знака, світла слова, очище ного від первородного гріха розділення. Ми розробили новий принцип формулювання думки. І ми надали естетику принципові такого формулювання думки. Думаєш, ми не готові ступити в цей світ? Ми приготували цілий архів думок, розробили кожне ідейне русло згідно з нашим світоописанням.

Опера скрипу — це не більше, не менше — нова естетична революція. Ми — це нове покоління, вільне від розуміння естетики, властивого нашим сучасникам. Ми — це поколін ня, яке зрозуміло, що не існує іншого часу, ніж тут і зараз, тутізараз. Цивілізація розчавила людство між пам’яттю про минуле й прогнозуванням майбутнього. Ми — це виперед ження часу, оскільки живемо тутізараз, а решта загубилася в самій пам’яті про час і місце. — І все ж, — втрутився Дикий. — Навіть несвідомо людина пам’ятає про свою парадоксальну божественну природу…

Нестор скривився в сарказмі.

— Звичайно. Знаком такої пам’яті є рука, що стирчить із м’ясорубки і меле саму себе. Автодеструктивний уроборос для домогосподарок. А ми — ми подолали віру в майбутнє.

Ми звільнилися з кайданів пам’яті, анулювали всі домов леності, які колись підписали наші нетямущі пращури.

Немає більше нікого, хто б диктував нам, ким бути і як думати. На наше щастя, ті, хто міг вказувати, залишилися в шкаралупі пам’яті. Ми покоління недискретного, не обтяжені розділенням на «так» і «ні». Ми вільні від ниючого, ницого й до абсурду дріб’язкового «Я». Ми несемо красу неосвоєного…

— Амінь, — озвався Дикий.

«А ТИ ВЖЕ ОБРАВ ЄГОВУ?» — придумав я слоґан і спитав:

— А як стосовно християнства? Користуючись Вашою термінологією, естетика Церкви Вас не ґедзає, нє?

— Своїм воскресінням Христос проголосив тисячолітнє царство Сина Божого, сиріч Слова. А вже сакралізація Слова, Дмитрику, призвела до заборони самої думки про цілісність, і результатом став словесний секонд хенд. Бо те, що отримали люди в результаті — це навіть не вчення Ісуса, а суцільний second, порозхапуваний Його учнями. Вирвали Христові щелепу, залишивши закривавлений вишкір цензури — невід’ємний атрибут невичерпності Слова.

— Так, — погодився Дикий. — Ідейний секонд хенд, не відчуте, не пережите Слово, зачовгане до шерсті в роті.

Слово є розділення, а розділення дарує принижених і ображених. Це, у свою чергу, породжує тиранію слабких.

Відтак ваше тисячоліття — Тисячоліття подаючого. Тисячо ліття страждущого. Причому, страждає зовсім не той, кому подають… Не знаю нічого потворнішого за подаяння. А Лялькарі саме це й провокують, адже так?

— Авжеж, Дикий, авжеж. І не бачу в цьому нічого поганого. Ми сіємо те, що люди хочуть пожати. Люди хочуть страждати, і це їхнє право. Їх власний вибір. Хіба не є найвищим виявом гуманізму і співчуття дозволити людині страждати? Людство — це збіговисько злісних наркоманів, які сидять на найважчому наркотикові Всесвіту — на співчутті. Одна лишень думка — спробувати відмовитися

1 ... 41 42 43 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Архе», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Архе"