Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

щоб тобі не закортіло дізнатись, скажу тобі лишень, що чоловікові тому потрібно буде відшукати в ящику пляшку з посланням і викинути її через ілюмінатор у море; десь поруч буде чоловік у човні, який і доправить пляшку на Стромболі. Від тебе треба лише, щоб ти повернувся у свою каюту й усе забув. А тепер повтори те, що маєш сказати.

— Капітан каже, що час настав.

— Молодчина.

Перед відплиттям Симоніні, стоячи на молу, прощався з Ньєво. Прощання було дуже зворушливим.

— Друже мій дорогенький, — казав Ньєво, — ти так довго був зі мною поруч, і я відкрив тобі свою душу. Можливо, ми більше не побачимося. Щойно у Турині я віддам ці рахунки, я повернуся до Мілана, а там… Побачимо… Може, візьмусь за свій роман. Обійми мене, друже, прощавай, і слава Італії!

— Прощавай, Іпполіто, я завжди пам'ятатиму про тебе, — відповідав йому Симоніні, який навіть спромігся видавити із себе кілька сльозинок, адже вже почав був уживатися у свою роль.

Ньєво наказав забрати з воза важезний ящик і, не відводячи очей, слідкував за тим, як його помічники вантажать ящика на борт корабля.

Просто перед тим, як Ньєво зійшов на трап, до нього підійшли двоє друзів, з котрими Симоніні не був знайомий, переконували чоловіка не пливти на «Геркулесі», адже, на їхню думку, це ненадійне судно, а почекати до завтрашнього ранку, коли відходитиме «Електрик» — корабель надзвичайно добротний. На якусь мить Симоніні завагався, та Ньєво відразу почав знизувати плечима, відповідаючи, що чим раніше документи доправлять, тим краще… Невдовзі «Геркулес» уже покидав акваторію порту…

Сказати, що Симоніні провів решту дня у дуже доброму гуморі, значить, переоцінити його холоднокровність. До кінця дня й увесь вечір він чекав на подію, якої б не побачив на власні очі, навіть якби зійшов на Пунта Раїзі, що височіла над Палермо. Він переконував себе, що згідно з розрахунками, можливо, десь близько дев'ятої вечора корабель уже буде під водою. Симоніні, звісно, не був певен, що Бронте вчинить до цяточки так, як йому було наказано, але він уявляв, як Альмало, побачивши віддаля Стромболі, йде у трюм передавати наказ, тоді бідолаха встромляє шнур у ящика й, підпаливши його, прожогом мчить на корму, де ніхто на нього не чекає. І навіть якщо чоловік докумекає, що його ошукали, кинеться, немов божевільний (зрештою, ким же ще він був?), аби загасити шнур вчасно, буде вже запізно, й вибух застане його на зворотному шляху.

Симоніні був у такому гарному гуморі через виконане завдання, що, перевдягнувшись у священицьку сутану, вирішив почастувати себе поживною вечерею у таверні у Баґерії, яка складалася з пасти, сардин та пішікйото, тушкованого у продовгуватій пательні (сушеної тріски, відмоченої протягом двох днів у холодній воді й дрібненько порізаної, з цибулею, стеблами селери, морквиною, склянкою олії, м'якуша з томатів та чорних оливок без кісточок, фісташками, виноградом без кісточок, родзинками та вимоченими від солі каперсами, сіллю та перцем).

Потім він згадав про маестро Нінуццо. Дозволяти такому небезпечному свідку вільно розгулювати не годиться. Отож Симоніні, злізши на свого мула, поїхав до порохового складу. Маестро Нінуццо, стоячи в одвірку й смалячи стару сигару, привітав його широкою усмішкою:

— Гадаєте, падре, справу зроблено?

— Гадаю, зроблено, ви, маестро Нінуццо, можете собою пишатися, — відповів йому Симоніні, обіймаючись зі словами «Слава королю», як казали у тих місцях. Обіймаючи маестро, Симоніні на дві п'яді встромив йому в спину кинджала.

З огляду на те, що те місце було досить безлюдне, хтозна, коли знайдуть труп. А якщо потім хтось із жандармів чи хтось інший знайде тіло, через якусь неймовірну випадковість підніметься у шинок у Баґерії, то там скажуть, що маестро Нінуццо останні кілька місяців вечорами водився з одним святим отцем — неабияким п'яндилигою. Але навіть того священика відшукати буде неможливо, бо Симоніні збирався незабаром чкурнути на континент. А що ж до Бронте, то його пропажею ніхто ніколи не перейматиметься.

Симоніні повернувся до Турина десь у середині березня, нетерпляче чекаючи зустрічі зі своїми роботодавцями, адже їм прийшов час сплатити рахунки. І дійсно, якось по обіді до кабінету Симоніні завітав Б'янко й, умостившись напроти письмового столу, сказав таке:

— Симоніні, ви ніколи не робите все до ладу!

— Як же ж це, — запротестував Симоніні, — ви ж хотіли, щоб папери здиміли, і тепер спробуйте-но знайдіть їх!

— Так то воно так, але разом з документами здимів і полковник Ньєво, а це вже більше, ніж ми сподівались. Це затонуле судно вже здійняло багацько галасу, й ми не певні, що вдасться сховати справу під сукно. Важко буде зробити так, щоб не приплели Секретну службу. Врешті-решт, ми, звісно, зробимо це, але єдиною слабкою ланкою у цьому ланцюжку лишаєтесь ви. Рано чи пізно може вигулькнути якийсь свідок, який згадає, що у Палермо ви були близьким другом Ньєво й що (от так збіг) ви працювали у тому місті за дорученням Боджіо. Боджіо, Кавур, уряд… Святий Боже, лячно подумати, які поповзуть через це чутки. Тому вам треба зникнути.

— У фортецю? — спитав Симоніні.

— Навіть про особу, яку відправили у фортецю, можуть пліткувати. Ми не маємо бажання повторювати той фарс про людину у залізній масці. У нас на гадці дещо менш театральне. Ви кинете всі свої справи й сховаєтеся за кордоном. У Парижі. Для початку вам стане половини суми, про яку ми умовилися. По суті, ви хотіли зробити більше, ніж треба, а це все одно, що зробити діло наполовину. Проте, оскільки ми не можемо вдавати, що, прибувши до Парижа, ви довго протягнете, не наламавши дров, ми відразу зведемо вас із нашими людьми на місці, які довірять вам якесь таємне завдання. Скажімо так, ви переходите на утримання іншого управління.

9. Париж

2 квітня 1897 року, пізнього вечора

Відколи я веду цей щоденник, більше не відвідую ресторації. Вчора ввечері мені треба було розважитися, тож я вирішив піти у заклад, де, хто б мені не трапився, був би таким п'яним, що ані я б його не впізнав, ані він мене. Таке місце — кабаре «Père Lunette», розташоване тут неподалік на рю де Анґлез, котре називається так через величезні окуляри a pince-nez над вхідними дверима, які висять там хтозна-відколи й навіщо.

Крім того, що у тому закладі є що попоїсти, там ще можна погризти сирку, який власники продають майже задарма задля того, щоб у вас прокинулася спрага. Загалом у кабаре п'ють та співають, точніше — співають місцеві «артисти»: