Оксана Стефанівна Забужко - Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

чого як чого, а браку фахової ґрунтовности в підході до історичних подій Шевченкові закидати не доводиться.

151

«Впертість в обстоюванні тих форм культури, котрі приречено на загин, — це, звичайно, національна демонстрація, одначе така демонстрація, яка є поверненням до законів інерції. Не відбувається ні захоплення ініціативи, ні переоцінки відносин — сама тільки концентрація на твердому осерді культури, котре робиться дедалі більше звітреним, інертним і порожнім… Після ста років колоніального панування застаємо культуру вкрай жорстку і штивну, чи, радше, викопні рештки культури, її мінеральну верству» (Fanon F. The Wretched of the Earth /Transl. by C. Farrington. Pref. by J.-P. Sartre. — New York: Grove Press, Inc., 1968. — P. 237—238). Власне ці процеси виразно накреслилися в українській культурі на час появи в ній Шевченка.

152

Арістотель. Поетика / Пер. Б. Тена. — К.: Мистецтво, 1967. — С. 54.

153

«Для „громадянського“ історика існує тільки одним-єдина історія — послідовний часовий зв'язок доконаних фактів. Для історика культури таких „історій“ існує ціла низка, адже кожний із цих доконаних фактів міг не відбутися або мати цілком інакше значення для решти наступних подій, бо кожний із цих фактів постав унаслідок діяльности певного історичного суб'єкта, який міг діяти інакше… Саме тому історія культури є… як „історія“ куди багатшою, ніж „громадянська історія“» (Челидзе Л. Л. История и культура // Культура в свете философии. — Тбилиси: Хеловнеба, 1979. — С. 268—269). Оця-от історія, взята як культура, тобто суб'єктивовано, і є властивим предметом історичного жанру в словесній творчості.

154

На суб'єктивному рівні беручи, саме тут і пролягає така трудновстановна в новочасній культурі межа між літературою та авторським міфом: «тільки» письменник, хоч би в яких був стосунках із буттям, завжди сприймає його «всерйоз», сповна здаючи собі справу з «вигаданости», «несправжности» власного художнього світу, тоді як для міфотворця цей останній цілковито покриває дійсність, контамінується з нею, — це той архаїчний стан свідомости, котрий, за Й. Гейзінґою, надовго зберігається в розвинених культурах і при котрому затримується «поетичну форму як засіб передання всього того, що має значення для життя людської спільноти» (Гейзінґа Й. Homo Ludens. — С. 146), — причім, додамо, «непередане», невиражене ео ipso розцінюється носієм такої свідомости і як позбавлене значення, незначуще. Щоб не наводити на приклад парадокси міфологічної свідомости тоталітарних суспільств, де несказане (публічно) автоматично перетворювалось на неіснуюче, покличемося тільки на Дж. Джойса, цього послідовного (дарма що спізненого в часі) претендента на роль міфотворця XX століття, котрий примудрився повністю «прогледіти» Першу світову війну, а Другу зовсім не жартом сприйняв як справдження «Поминок Фіннеґана», і це в жодному разі не був авторський нарцисизм: «Сам по собі поетичний образ, — зазначає О. Лосєв, — „відчужений“ від речей і безінтересовний щодо них. Ствердимо тепер саму цю відчуженість від речей як річ, саму цю безінтересовність — як інтерес, і дістанемо міф» (Диалектика мифа // Философия. Мифология. Культура. — С. 163).

155

Див. прим. до с. 105. (в електронній версії — примітка 138. — Прим. верстальника.)  

156

Про М. Е. Писарєва див.: Жур П. Літо перше. К.: Дніпро, 1979. — С. 52—54.

157

Варто відзначити, що навіть сам спосіб нарації в поемі є традиційно «міфологічний»: у архаїчному-бо міфі «ранньоісторичний опис звичайно будувався як відповідь, яку необхідно знайти» (Топоров В. Н. История и мифы // Мифы народов мира: В 2 т. — Т. 1. — С. 573), і «Гайдамаки» під оглядом композиції становлять ніби «відповідь» на «вічні питання», поставлені у вступі.

158

«В ґротесковому реалізмі матеріально-тілесна стихія є первнем глибоко  п о з и т и в н и м, і дається тут ця стихія зовсім не в приватно-еґоїстичній формі і зовсім не у відриві від решти життєвих сфер… Носієм матеріально-тілесного первня виступає тут не відокремлена біологічна особина і не буржуазний егоїстичний індивід, а  н а р о д, до того ж народ у своєму розвитку вічно ростучий і оновлюваний. Тому все тілесне тут таке ґрандіозне, перебільшене, надмірне. Перебільшення це має  п о з и т и в н и й,  с т в е р д н и й  х а р а к т е р. Провідний момент в усіх цих образах матеріально-тілесного життя — плодючість, розріст, надлишок, що б'є через край» (Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. — 2-е изд. — М.: Худож. лит., 1990. — С. 25—26).

159

Там само. — С. 47.

160

Лосев А. Ф. Диалектика мифа // Философия. Мифология. Культура. — С. 176—177.

161

«Чимало шкодила рівності Шевченкових писань іще й звичка… жартувати, прикидуватись дурником, неучком, — іноді зараз після того, як письменник скочив угору до Аполлона, Нуми, або ще — іноді серед речей, де такий жарт зовсім не до речі і де він псує стихи, які без нього були б прекрасні…» (Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли й соціалізм // Вибране. — С. 397.

162

Цікавий матеріал тут подає П. Жур, зіставляючи Шевченків лист до подружжя А. Г. і Н. Я. Родзянків із засвідченим сторонніми документами фактичним станом справ (Жур П. Дума про огонь. — К.: Дніпро, 1985. — С. 156—158): можна б говорити про «перетворення» (у тому сенсі, який вкладав у це слово Е. Канетті [див.: Канетти 3. Превращение // Проблема человека в западной философии: Пер. / Сост. и послесл. П. С. Гуревича. — М.: Прогресс, 1988. — С. 483—503]) як про «нульовий», повсякденний рівень міфотворення, чий механізм залишається інваріантним на всіх рівнях, від невинного побутового ошуканства до «метаісторичного» пророкування, одначе ця тема (цілком варта окремої статті!), на жаль, тільки побіжно дотична до нашого безпосереднього предмета.

163

Див. про це: Рубчак Б. Живописаний Шевченко // Світи Тараса Шевченка. — С. 90.

164

Див.: Кант И. Из «Лекций по этике» (1780—1782) // Этическая мысль: Науч.-публицист. чтения. — М.: Политиздат, 1990. — С. 297—322.

165

«Фатальна особливість ідолянства, — пише Т. Карлайл, — полягає в тому, що в добу пророків ідол насправді більше не заповнює собою нічийого умислу. Перш ніж з'явиться пророк, який, прозирнувши крізь нього, збагне, що той є просто деревиною, чимало людей уже мусять мати невиразну підозру, що нічого більшого він собою й не становить. Осуджуване (пророком. — О. З.) ідолянство є нещире ідолянство. Сумнів уже виїв йому серцевину… Тут початок всякої нецноти, або точніше, відтепер будь-яка чеснота внеможливлюється: саме внутрішнє єство моральної душі спаралізовано, вкинуто в маґнетичний сон! Люди більше не є щирими людьми» (Carlyle Thomas. On Heroes, Hero-Worship and the Heroic in History. — P. 149). Тому головне призначення пророка, вважає Т. Карлайл, — це всіляко поборювати «ідолянство» (самозрозуміло, під цим маються на увазі не самі лиш поганські культи, а всяке кумиротворення, у тому числі