Іоанна Ягелло - Шоколад із чилі

я знаю. Не переймайся, мені однаково не хочеться нікуди їхати. Я собі й тут побуду… Хвилиночку, а що із Каєм?

Лінка раптом злякалася. Сподівалася, що матері не спало на думку примусити її займатися Каєм, якщо вже вона просиджуватиме канікули вдома.

— Я записала його на «Зиму в місті». Це як школа, від ранку до п’ятої. Їм організовують басейн, різні розваги… Може бути цікаво.

— Слава Богу, — пробурмотіла Лінка. — Бо хочеться бодай під час канікул трохи поледарювати.

— Завтра батьківські збори, — згадала мати. — Теж іще придумали, перед самими канікулами! Ну, але мабуть, треба піти, га?

— Збори? А звідки ти про них дізналася?

— Отримала мейла від твого класного керівника.

Нічого собі. У гімназії таке точно нікому б на думку не спало.

— Я й забула про них, мамо.

— А я навіть не знаю, де твій ліцей знаходиться…

Лінка відчула в маминому голосі тривогу, а може, страх, що вона знову із чимсь не впорається. Здається, мама боялася цих зборів чи не більше, ніж Лінка. На жодних попередніх зборах вона не була, щоразу виявлялося, що мусить довше залишитися на роботі.

— Я тобі намалюю схему, — із несподіваною для себе самої ніжністю сказала Лінка, а тоді погладила мамину руку. — Не хвилюйся, знайдеш.

«І нічого поганого про мене не почуєш», — хотіла б вона додати, проте воліла промовчати, бо чудово знала, що над нею висить принаймні одна незадовільна оцінка. Навіть, якщо фізик був любителем класичної літератури, усе ж рахувати він умів. Принаймні до трьох, а саме стільки одиниць устигла схопити Лінка із цього предмета.

Останній тиждень навчання. Чудово. Уранці Лінка запитала в Азора про статтю, але той відповів, що поки не встиг її переглянути. «Цікаво, тоді нащо він казав її так швидко писати? — подумала Лінка. — Можна було й не сидіти ледь не цілу ніч, якщо в нього однаково часу немає». Зате Оскар прочитав і запитав, чи не заскочать вони після уроків на каву. Оце так, кава з Оскаром, у житті іноді все стає з ніг на голову. Але Лінка погодилася. Їй було цікаво, що він скаже про її писанину.

Коли в «Кафці» (бо саме туди вони пішли) Оскар витягнув роздрук її статті, весь покреслений червоним, настрій у Лінки геть зіпсувався. Звісно, однокласник міг їй не подобатися, але його зауваження не можна вважати прискіпуванням, усе-таки в нього був редакторський досвід. Та якщо вона розраховувала на його дружню допомогу, то помилилася. Він сприйняв це як нагоду помститися!

— Існують певні принципи, — почав Оскар. — Передусім текст повинен бути динамічним. Усі ці передмови з початку прибираєш, це не Вікіпедія, усі дані треба внести до тексту, а початок має бути сильним. От, наприклад, ці уривки просто чудові… Ця сцена з пенсіонеркою… Прислівники викидаєш, і всі ці дієприкметники теж, їх явно забагато. Треба писати простіше.

Лінка аж упріла від його нотацій. Їй стало зле. Настільки зле, що вона ладна була підвестися й піти геть. Тож коли Оскар дійшов до кінця, Лінка з полегшею забрала роздрук. Цікаво, чи є по дорозі якийсь смітник? Вона сподівалася, що він десь недалеко, бо дивитися на текст їй було гидко.

— А тепер скажу тобі найважливіше.

— Ні, Оскаре, з мене досить. По-моєму, ти й так добряче по мені проїхався.

— Я теж так почувався, коли редактор уперше попрацював з моїм текстом. Від нього залишилася, може, десята частина.

— З мене справді годі.

— Ти даси мені договорити чи ні? Це не місце, щоб фокуси показувати. Якщо хочеш чогось навчитися, це треба повиправляти.

— Здається, тут уже немає чого виправляти.

— Синдром жертви.

— Що?

— Нічого. Знаєш, чому ти повинна це виправити?

— Знаю. Щоб твій цінний час не виявився згаяним.

— Ні, не тому. Текст гарний. Може, ти й почуваєшся паскудно, так, як кожен, хто вперше зіштовхнувся із критикою, але цей текст того вартий. Це класна журналістська робота, дуже жваво написана. Вдалі спостереження, жарти, чудовий темп, ну, вітаю, стара. Бігом до компа!

— Можна, я принаймні каву доп’ю? — сказала Лінка, сміючись. Лише цієї миті вона відчула, чого боялася насамперед. Їй здавалося, що Оскар виявиться надто суворим критиком.

І запропонувала реванш.

— То, може, тепер поговоримо про тебе й твоє невеселе життя в столичці?

— Немає про що говорити, — він раптом спохмурнів. — Тобі потрібні факти? Ти знаєш, що журналістика — це передусім факти?

— А я думала, що відповідна перспектива…

— Ні. Передусім факти. Це буде довге речення, я склав його собі на випадок, якщо хтось запитає, чому мені так погано. Але мене ніхто про це не питає. Ні з ким я чомусь тут не подружився. Та, здається, друзям однаково звірятися найважче.

Оскар замовк. Схоже, що й не-друзям теж нелегко розповідати щось про себе. Принаймні так було в його випадку. Після доволі тривалих роздумів хлопець таки вирішив поділитися тим, що явно його гнітило.

— Я жив із матір’ю, у якої серйозні проблеми з алкоголем, і через це мусив переїхати до Варшави. Тут я веду чудове життя, мешкаючи в мого бездоганного, непитущого й небідного батечка й мачухи.

Лінці мов заціпило. Ложечка брязнула об блюдечко.

— Ще з ними живе песик породи йоркширський тер’єр, у якого не лише є власне ліжечко, але й подушечка з мереживом. Зрештою, у мене теж є власна кімната, письмовий стіл, про постіль я взагалі мовчу.

— А мати? — тихо запитала Лінка.

— Мати? Продовжує пити. Мабуть, щаслива без мене. Тепер ніхто не заважає їй скочуватися дедалі нижче.

— Не кажи такого!

— А що я маю казати? Колись вона напилася так, що замалим не спалила будинок. Зі мною всередині. Матір’ю вона бути не може, це поза всяким сумнівом. Але…

— Ти з нею бачишся?

— Я був у неї на Різдво.

Вираз обличчя в Оскара був такий, що Лінка вирішила більше ні про що не розпитувати.

Оскар попрощався з Лінкою й дивився, як вона йде Свентокшиською, минає недобудовану станцію метро. Волосся дівчини підстрибує з кожним її кроком. Навіть у найлютіші морози вона ходила без шапки. Мабуть, це волосся добряче її гріє! Йому кортіло торкнутися його, ще коли вони сиділи в «Кафці», проте Оскар не наважився. Тепер він розумів, чому вона так сильно дратувала його тоді, першого вересня. Вона просто йому сподобалася. Він удавав, наче його цікавить Зуза, щоб не виказати себе. Оскара завжди дратували дівчата, які йому подобалися. Для таких, як Лінка, він залишатиметься тільки товаришем. Товстим, вайлуватим ведмедиком, з яким можна хіба що дружити. Він уже давно вирішив, що навіть не