Галина Костянтинівна Вдовіченко - Маріупольський процес

плаття Ольги. Над ставком літали чайки, менші від морських, але теж правдиві південні чайки. Принаймні такі ж крикливі.

– Фашист, – тихо пролунало у спину, коли трійця із собакою піднімалася стежкою вгору, на пагорб, що він валом тягнувся уздовж ставка.

Роман озирнувся.

Діти сиділи на камені пташиною зграйкою. Один, із синіми від купання губами, тремтів від холоду. Інший, засмаглий до чорноти або просто смаглявий від природи, як циганча, зустрівся поглядом із Романом і сховав голову у коліна. Ще один дивився насмішкувато й зухвало, не відводячи очей. Найстарший наче щось там роздивлявся на протилежному березі. Той, що гукнув нещодавно «неслабка дихалка», залився червоною барвою.

– От зараз натовчу усім по вухах! – голосно пригрозила Ольга. Реакція у неї була миттєва. – Ще й батькам розкажу, щоб додали, кому буде мало!

«Пішли», – потягнув Романа за руку наляканий Артем. І вони пішли, але не встигли оминути ставок перед спуском у низину, де стежка в очереті, як від берега почулося гелготіння, наче чайкам хтось кинув поживу. На камені вже нікого не було, усі скупчилися на березі – там, заліплені сірим вологим піском, вовтузилися двоє хлопців, міцно вчепившися один в одного. Інші не втручалися, спостерігали за бійкою, незрозуміло кого з них підтримуючи своїми вигуками.

3

– Коли назад? – запитала Ольга на півдорозі.

Краще вже знати. А що, як він зараз скаже: все, зараз їду, час вийшов…

Уночі, коли вона його нарешті дочекалася, коли почула у мобілці: «Усе, на місці, під’їжджаю», коли він нарешті дістався до села попутною автівкою і вона вийшла за ворота його зустріти, усі в домі вже спали. У порожній кімнаті стояло розстелене для нього ліжко, вона завела його до ванної, де у відрах парувала нагріта вода, потім нагодувала у кімнаті, а тоді вже нікуди від нього не пішла. Бо не знати було, скільки їм відведено спільних хвилин, тому жодної з них вона не віддала б нізащо. Так мало бути, вона залишилася.

– Назад? Можливо, завтра, – відповів він обережно. – Коли мій товариш повезе назад запчастини… Він подзвонить. Але ще ні. У нас іще є час.

Усе сталося так, наче він ретельно й заздалегідь розробив спецоперацію. Насправді ж – завдяки кільком випадковим збігам, а головне – підтримці якоїсь доброзичливої сили, що узяла опіку над ним та Ольгою. Так виглядало. Корнет залишився на ремонтній базі, біля БМП із розібраним мотором, а Роман напросився поїхати супровідником по запчастини, бо на шляху до запчастин було село Ольги. А те, що водій йому трапився – свята людина (у нього й позивний відповідний – Апостол), то у цьому теж було Боже провидіння. Але часу в них і справді обмаль.

Наче спраглому дали ковток чистої прозорої води й сказали: досить. Решта – потім. Коли «потім»? Він що завгодно ладен був віддати за те, аби побути з Ольгою хоча б кілька днів, а тоді повернутися на першу лінію оборони і вижити, будь-що вижити, пройти через усе й повернутися.

На подвір’ї Дик занервував, хвіст його прийшов в енергійний рух. Пахло борщем, повітря виповнювали пахощі вареної домашньої курки та болгарського перцю. Усі вже пообідали – баба Аня, мама Ольги, Ксюха та мала Янка. Підтримуючи стареньку, Ксюха вела її на пообідній відпочинок у прохолоду кімнат. Баба Аня на Романа лиш коротко глянула, вона його не пам’ятала.

Під баргароном на столі, накритому картатою цератою, легкий вітерець шурхотів обгортками від цукерок, які привіз Роман. «Червоний мак».

– Протри клейонку, – сказала Ольга Артему, – і неси хліб.

– А я – ложки, – поставив собі завдання Роман.

Вони добряче зголодніли. Торохкотіли ложками, кидали курячі кісточки Дикові, той ловив їх на льоту.

Коли Ольга зібрала тарілки й пішла на кухню, малий запхав до рота цукерку, довго й повільно жував, про щось замислившись. А тоді сказав:

– Ром, ти фашист?

На Романа дивилося довірливе дитяче око. Окуляри на обличчі хлопчика сиділи трохи криво, над верхньою губою лишився слід від шоколаду.

– Ні, – відповів Роман. – Я не фашист.

– А хто? – прошепотів малий. М’язи під його правим оком почали скорочуватися. Він притиснув нижні повіки пальчиками, просунувши їх під окуляри й намагаючись зупинити напад тику.

За парканом проїхала військова вантажівка, підстрибуючи на ямах, малий здригнувся від цього звуку й забрав руку від обличчя.

– А хто? – повторив він.

– Я твій друг, – сказав Роман. – Будь певен.

Ольга вийшла з кухні. Вона сьогодні дуже швидко все робила – і пиріжки із жерделями швидко смажила, і посуд мила – їй було шкода часу, кожна хвилина була безцінною.

– Що будемо робити? – запитала вона.

– Підемо у балку… – запропонував Роман.

– Я з вами, – зрадів Артем.

Роман з Ольгою перезирнулися.

– А спати?

– Що я, маленький?

– А малювати? Ти ж хотів малювати, – нагадала племіннику Ольга.

– Тільки разом з вами, – попередив малий.

– Я готовий, – погодився Роман.

Вони розібрали між собою вже непотрібні шкільні зошити – Ольга принесла їх із хати, там чотири покоління жінок зморив післяобідній сон. Під баргароном спеки не відчувалося. Тут два чоловіки, дорослий та малий, брали розсипані на столі олівці, малювали загадки, показуючи одне одному, запитуючи, що це.

Роман намалював якусь абстракцію.

– Це риби, що ти їх бачив у ставку? – запитав малий.

– Так, це вони, – погодився Роман. Йому сподобалася ця версія.

Артем дзьобав чорним олівцем чистий аркуш, рясно вкривав його цятками, аж нарешті намалякав поверх усього ще якихось закручених пружинок.

– Що це? – підніс аркуш.

– Це піщана буря, – вирішив Роман.

– Подумай…

– Зараз. Це мурашки біжать у лабіринті.

– Тепліше, – підтримав нову спробу Артем.

– Мурашки ввечері шукають свій мурашник заплутаними лісовими стежками.

Малий повернув малюнок до себе, ще раз подивився на своє творіння.

– Це не ті мурашки, що у траві. А ті, що бігають по тобі, коли страшно, – кинув оком на Романа. – А це – вітер, він їх здуває. І відносить далеко-далеко, щоб їх не було.

Ольга обійняла малого, поцілувала у світлу маківку.

Віддалік на мотузці, натягнутій між стовпцями, сохла білизна: два невеликих простирадла, піжамні штанці і ще якісь лашки. Артемко майже кожну ніч прокидався від власного крику у вологій постелі. Йому снилися жахи.

Роман кивнув хлопчикові: знаю я такі мурашки! Відкрив чисту сторінку в зошиті й заходився постукувати чорним олівцем, залишаючи на папері розсипи крапок. Хлопчик уважно дивився йому під руки.

– А тепер що? – дорослий глянув на малого.

– А тепер ось так!..

Малий потягнувся через стіл та розмашисто, через увесь малюнок, накреслив закручену лінію. Роман одразу й рішуче повторив за ним