Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

хотів одне знати, бо мене воно пригнічує. Я мав не ставити запитань, тож і не питаю, але здогадаюся, а ти підтвердь або запереч, добре?

— Здогадуйся.

— Той згірклий жир, та олія, віск і миски, та холерна мотузка, то була ж тактична хитрість, вірно? Ти ж хотів відвернути увагу конкурентів від кошенілі та мімози? Викликати безладдя на ринку? Так, Дейнті?

Двері різко відчинилися, й у кабінет забігло щось без шапки.

— Турлука передає, що все готове! — заверещало тоненько. — Питає — чи наливати?

— Наливати! — гримав половинчик. — Зараз же наливати!

— Рудою бородою Рундуріна клянуся! — завив Вімме Вівальді, щойно за гномом зачинилися двері. — Я нічого не розумію! Що тут діється? Що наливати? У що наливати?

— Поняття не маю, — визнав Дейнті. — Але справи, Вімме, повинні крутитися.

IV

Важко проштовхуючись крізь натовп, Ґеральт вийшов просто до прилавка, обвішаного мідними каструлями, казанками й пательнями, що червоно виблискували в променях вечірнього сонця. За прилавком стояв рудобородий Гном в оливковому каптурі й важезних чоботах з тюленячої шкіри. На обличчі Гнома вимальовувалося явне знеохочення — говорячи по-простому, виглядав він так, наче за мить збирався заплювати клієнтку, яка гарбалася у товарі. Клієнтка трусила бюстом та золотими кучериками й била в Гнома безперестанним потоком слів, позбавлених ладу й складу.

Клієнткою виявилася ніхто інша, як Веспуля, відома Ґеральтові як метальниця усього, що під руку трапиться. Не чекаючи, аж поки вона його впізнає, він швиденько пірнув у натовп.

Західний Базар пульсував життям, шлях через це збіговисько нагадував продирання крізь кущі глоду. Раз у раз щось чіплялося до рукавів та штанин — чи то діти, які загубилися від мам, коли ті відтягували батьків від наметів із продажем на розлив, чи то філери з кордегардії, чи то потайні продавці шапок-невидимок, афродизіаків і непристойних сцен, вирізьблених у кедровому дереві. Ґеральт перестав посміхатися і лаявся, даючи волю ліктям.

Почув звук лютні й відомий йому перлистий сміх. Звуки лунали з боку казково барвистої ятки, оздобленої написом: «Тута чуди, амулети і принади для риби».

— Чи хтось казав уже пані, яка пані чарівна? — гукав Любисток, сидячи на прилавку й весело махаючи ногами. — Ні? Бути того не може! Це місто сліпців, воістину місто сліпців. Тож далі, добрі люди! Хто хоче послухати баладу про кохання? Хто хоче розчулитися і збагатитися духовно, той нехай кине в капелюх монету. Із чим, із чим ти пхаєшся сюди, засранцю? Мідь тримай для жебраків, не ображай тут міддю артиста. Я тебе, може, й вибачу, але мистецтво — ніколи!

— Любистку, — сказав Ґеральт, підходячи. — Здається, ми розділилися, аби шукати допплера. А ти тут концерти влаштовуєш. І не соромно тобі співати по ярмарках, наче старцівству?

— Соромно? — здивувався бард. — Важливо, що і як співати, а не де співати. Крім того, я голодний, а власник лавки обіцяв мені обід. Що ж до допплера, то шукайте його собі самі. Я не створений для гоните, бійок і самосудів. Я — поет.

— Краще б тобі не привертати уваги, поете. Тут є твоя наречена, можуть бути неприємності.

— Наречена? — Любисток нервово закліпав. — Про кого йдеться? Маю їх кілька.

Веспуля, тримаючи в долоні мідну пательню, продиралася крізь натовп слухачів із напором атакуючого тура. Любисток підхопився з прилавка й кинувся навтьоки, справно перескакуючи корзини з овочами. Веспуля розвернулася у бік відьмака, граючи ніздрями. Ґеральт відсахнувся, відчуваючи спиною твердий опір стіни ятки.

— Ґеральте! — крикнув Дейнті Бібервельдт, вискакуючи з натовпу й відштовхуючи Веспулю. — Швидко, швидко! Я бачив його! Он, отам, втікає!

— Я ще до вас доберуся, розпусники! — крикнула Веспуля, відновлюючи рівновагу. — Я ще порахуюся із усією вашою свинською бандою! Ото компанія! Фазан, обірванець і карлик із волохатими п’ятами! Згадаєте мене!

— Туди, Ґеральте! — гарикнув Дейнті, розштовхуючи на бігу групку жаків[34], зайнятих грою у «три мушельки». — Туди, туди, між вози побіг! Зліва його обходь! Швидко!

Вони кинулися навздогін, і самі переслідувані прокляттями відштовхнутих торговців і покупців. Ґеральт тільки чудом уникнув зіткнення зі шмаркатим дітлахом, що заплутався в нього під ногами. Перескочив через нього, але перекинув дві діжки із оселедцями, за що розлючений рибалка хльоснув його через спину живим вугром, якого саме демонстрував клієнтам.

Вони помітили допплера, який намагався втекти вздовж загорожі для овець.

— З другого боку! — заверещав Дейнті. — 3 другого боку заходь, Ґеральте!

Допплер, наче стріла, понісся уздовж тину, відсвічуючи зеленою жилеткою. Стало зрозуміло, чому він не змінюється ні на кого іншого. Ніхто інший не міг зрівнятися з половинчиком у жвавості. Ніхто. Окрім іншого половинчика. І відьмака.

Ґеральт помітив, як допплер раптово змінює напрямок, збиваючи хмару куряви, як справно ниряє у діру в паркані: той огороджував величезний намет, що працював як бійня і м’ясна лавка. Дейнті також те побачив. Перескочив через жердину і став пробиватися крізь щільне, збите стадо бекаючих баранців. Було видно, що не встигне. Ґеральт повернув і кинувся услід за допплером, між дошками паркану. Відчув раптовий ривок, почув тріск порваної шкіри, і куртка під другою пахвою також стала дуже вільною.

Відьмак зупинився. Вилаявся. Сплюнув. І ще раз вилаявся.

Дейнті побіг до намету за допплером. Зсередини лунали вереск, звуки ударів, лайки й жахливий гуркіт.

Відьмак вилаявся утретє, надзвичайно паскудно, після чого заскреготів зубами, підняв праву руку, склав пальці в Знак Аард, направивши його просто на намет. Намет надувся, наче вітрило, а зсередини пролунало безумне виття, ревіння та мукання волів. Намет обпав.

Допплер, поповзом, виліз із-під полотнища й кинувся у напрямку другого, меншого намету, скоріше за все — льодовика. Ґеральт, не роздумуючи, направив на нього долоню і дзьобнув його по спині Знаком. Допплер звалився на землю, наче блискавкою прибитий, перекинувся, але одразу зірвався на ноги й увірвався до намету. Відьмак наступав йому на п'яти.

У наметі смерділо м’ясом. І було темно.

Теллічо Люннґревінк Леторт стояв там, важко дихаючи, обома руками обіймаючи свинську напівтушу, що звисала з жердини. Другого виходу в наметі не було, а полотнище було солідно й часто прибите до землі.

— Чиста приємність знову тебе зустріти, міміку, — холодно сказав Ґеральт.

Допплер дихав важко й хрипко.

— Залиш мене у спокої, — простогнав він нарешті. — Чому ти мене переслідуєш, відьмаче?

— Теллічо, — сказав Ґеральт. — Ти ставиш дурнуваті запитання. Аби стати власником коней і подоби Бібервельдта, ти розбив йому голову й кинув на пустищі. І далі користуєшся його особою і насміхаєшся з неприємностей, які йому тим самим заподіюєш. Грець його знає, що ти ще плануєш, але я стану на заваді