Рут Веа - У лісі-лісі темному

дверей, — Клер кивнула головою і пішла за ключами. Ніна вела далі, звертаючись тепер до мене: — Нам потрібно знайти щось, щоб його підняти. Зашкодимо ще більше, якщо почнемо нести.

— Наприклад, що?

— Щось ідеально рівне, як ноші, — ми взялися роззиратися довкола, проте у вічі нічого не впадало.

— Можемо зняти двері, — Томів голос пролунав позаду, ми аж підстрибнули. Він уважно дивився на Джеймса, непритомне тіло якого простягалося серед калюжі власної крові, на обличчі закам’янів страх. — Фло лишив у спальні. Він оговтається?

— Чесно? — запитала Ніна, поглянувши на Джеймса. На її стурбованому обличчі я вперше за цей проміжок часу побачила страх. — Чесно, я не знаю. Так, ймовірність, що він із цим упорається, є. Двері — чудова ідея. Знайдеш викрутку? Здається, під сходами є ящик з інструментами.

Том кивнув і зник. Ніна сховала обличчя в долонях.

— Чортівня, — вона бурмотіла в складені долоні. — Чортівня, чортівня, чортівня.

— Ти як, нормально?

— Ні. Так, — вона підвела обличчя. — Я нормально. Лише, розпрокляття, яка ж, у дідька, дурна та безглузда смерть.

До біса, хто стріляє з рушниці, якщо не знає, чим вона заряджена?

Промайнула картинка, де Том розмахує рушницею. Учорашній жарт ледь не вивернув мені нутрощі назовні.

— Бідолашна Фло, — мовила я.

— Це вона натиснула на курок?

— Я-я думаю, так. Не знаю, але вона її тримала.

— Я думала — ти.

— Я? — від подиву та жаху в мене аж щелепа відвисла. — Господи, ні. Проте будь-хто міг штовхнути Фло, ми ж стояли разом.

Почувся гуркіт із вулиці, шини прошурхотіли по снігу та гравію біля вхідних дверей. З вітальні долинув глухий звук, з’явився Том із важкими дубовими дверима, ручки залишилися прикручені.

— Важить тонну, — мовив він, — проте нам же його донести лише до машини.

— Добре, — Ніна знову стала до штурвала. Її авторитет був незаперечний. Мене завжди дивувало, як у кризові моменти вона перетворюється із саркастичного жартівника, якого я знаю усе життя, на безстрашного висококваліфікованого лікаря. — Томе, ти береш за плечі, я за ноги. Норо, ти підтримуєш стегна, коли ми його підніматимемо. Намагайся не торкатися до пов’язки, обережно, щоб нічого не зачепилося за ручку. Готові? Рахую: три, два, один — поїхали.

Почали підіймати, Джеймс рефлективно застогнав, з губ знову полилася кров. Нарешті він лежав на змайстрованих власноруч ношах. Я побігла відчиняти величезні сталеві вхідні двері, вперше можна було подякувати будинку, адже його розміри давали змогу легко винести Джеймса на дверях. Потім миттю підбігла до Ніни, щоб допомогти їй нести нижню частину дверей. Попри їхню вагу, ми винесли їх із коридору в нічний холод вулиці, де на нас чекала Клер. Мотор гудів, пускаючи білі клуби диму в морозяне повітря.

— Він нормально? — вона запитала через плече, відчиняючи задні дверцята. — Він ще дихає?

— Так, дихає, — відказала Ніна. — Проте уривчасто. Несімо його до машини.

Якимось незбагненним чином, попри жахливе тремтіння, кров і біганину, ми поклали його на заднє сидіння, де, скрутившись, Джеймс і лежав. Його дихання ледь клекотіло й лякало. Сюрреалістична картина: одна нога звисає з машини, цівки крові парують у морозяному повітрі. Мене від цього аж заціпило, стояла, як вкопана, не розуміючи, що робити далі. Том обережно зігнув ногу й зачинив дверцята.

— Нам двом не вистачить місця, — заявила Ніна. Якусь мить не розуміла, про що вона, потім дійшло. Джеймс займав усе заднє сидіння, Ніні не лишалося жодного сантиметра.

— Я лишаюся, — відказала їй. — Тобі слід їхати з ними.

— Норо? — голос Ламарр звучить ніжно, проте наполегливо. — Норо? Ви тут? Ви можете розповісти мені все, що пам’ятаєте?

Розплющую очі.

— Ми винесли Джеймса до машини. Не мали на чому нести, тому Том зняв двері. Клер була за кермом, Ніна мала їхати з Джеймсом на задньому сидінні, я — вказувати дорогу.

— Мала?

— Відбулось якесь непорозуміння. Я не знаю точно. Ми поклали Джеймса в машину, а потім зрозуміли, що місця всім не вистачить. Я сказала, що Ніні слід їхати з ним, адже вона лікар, а я лишаюся. Вона погодилася, ми побігли в дім, щоб узяти її телефон і ковдри, але щось трапилося…

— Продовжуйте…

Заплющую очі, намагаючись пригадати. Події починають плутатися. Пам’ятаю, як Клер заводила мотор і щось кричала Тому через плече.

— Чому ні? — крикнула Клер у відповідь, а потім байдуже додала. — Облиш, зателефоную, коли буду на місці.

А потім гравій зашелестів під колесами, і я побачила червоні вогники, котрі стрибали по брудних коліях, наближаючись до дороги.

— Що за лайно? — кричала Ніна зі сходів. Вона летіла вниз і ревіла: — Клер! Ти куди?

Проте Клер вже не було.

— Якесь непорозуміння, — намагалася я пояснити Ламарр. — Том стверджував, що він сказав Клер, ніби ми зараз прийдемо, але Клер, скоріш за все, це розтлумачила, як вони не поїдуть. Вона поїхала без Ніни.

— А далі?

Що далі? А от саме в цьому я і не впевнена.

Я пам’ятаю куртку Клер, що висіла на поручнях. Вона, мабуть, збиралася її взяти із собою і забула. Я беру її до рук.

Я пам’ятаю…

Я пам’ятаю…

Я пам’ятаю, як плакала Ніна.

Я пам’ятаю, як стояла на кухні і дивилася на Джеймсову кров, що стікала з моїх рук у зливний отвір.

А потім… Я не знаю, чи це шок, чи що там потім трапилося, але події розпадаються на фрагменти. І що більше я силкуюся пригадати, то більше не впевнена, чи мої спогади справжні, чи це лише думки щодо того, що трапилося.

Я пам’ятаю, як підняла куртку Клер. А вона точно була її? Я раптом згадую Фло під час стрільби в точнісінько такій самій шкіряній куртці. То це куртка Клер? Чи то була куртка Фло?

Я пам’ятаю, як підняла куртку.

Я пам’ятаю куртку.

Але що я пам’ятаю про ту куртку?

А потім я біжу, сповнена відчаю, біжу крізь ліс, щоби їх зупинити.

Щось мене змусило бігти. Щось змусило мене в панічному розпачі взути холодні кросівки й летіти стрімголов вузькою лісовою стежкою з ліхтариком, що шалено миготів у руці.

Але що?

Я дивлюся вниз. Мої пальці скрючилися, ніби я намагаюся втримати щось маленьке й тверде. Можливо, правду.

— Я не пам’ятаю, — кажу Ламарр. — Саме з цього моменту все як у тумані. Я пам’ятаю, як біжу лісом, продираючись через чагарі…

— У нас є свідчення Тома, — нарешті заявляє Ламарр. — Він каже, що ви щось тримали, подивилися на долоню, а потім вибігли з будинку, навіть не вдягнувши пальто. Що вас змусило побігти?

— Я не знаю, — мій голос