Харпер Лі - Вбити пересмішника

високу моральність; вміла говорити натяками; була невиправною пліткаркою. Коли тітка Александра ходила до школи, жоден підручник не вчив сумніватися у собі, й вона і не уявляла, що це означає. Вона ніколи не нудьгувала, і при першій-ліпшій нагоді вдавалася до своїх королівських привілеїв: командувала, радила, застерігала і погрожувала.

Вона ніколи не пропускала шансу вказати на недоліки інших родин — на противагу великим перевагам нашого сімейства, і ця її звичка не стільки дратувала Джемі, скільки смішила.

— Тітці варто б трохи прикусити язика, коли вона лихословить про мейкомців,— адже майже всі вони нам рідня,— казав він.

Засуджуючи самогубство молодого Сема Меривезера, тітка Александра повчально підкреслювала, що в тій родині завжди превалювали патологічні нахили. Варто було шістнадцятирічній дівчині у церковному хорі засміятися, як тітка негайно зауважувала: «Нічого дивного, всі жінки з родини Пенфілдів легковажні». Кожен у Мейкомі, за її логікою, мав якесь збочення: алкоголізм, азартні ігри, скупість, химерність.

Одного разу, коли тітка переконувала нас, що схильність міс Стефані Крофорд пхати ніс у чужі справи — спадкова, Атикус сказав:

— Сестро, якщо добре подумати, то наше покоління практично перше у сім’ї Фінчів, яке не одружувалося з кузенами. Чи не скажеш ти, що Фінчі мають нахил до кровозмішення?

Тітка відповіла — ні, просто завдяки цьому в нас маленькі руки і ноги.

Я ніколи не розуміла цього її захоплення спадковістю. Раніше в мене було враження, що шляхетні люди — це ті, хто робить усе якнайкраще згідно зі здоровим глуздом, але тітка Александра дотримувалася іншої думки, яку вона висловлювала натяками: родина то шляхетніша, що довше вона проживає на одному місці.

— Тоді, виходить, що Юели — шляхетна родина,— сказав Джемі. Плем’я, до якого належав Барис Юел і його кревні, жило і процвітало за рахунок доброчинності округу на одному й тому самому місці біля міського звалища вже протягом трьох поколінь.

Але у цій теорії тітки Александри все-таки щось було. Мейком — старе місто. Воно розташоване за двадцять миль на схід від Пристані Фінча, а це незручно для міста і незрозуміло далеко від ріки. Мейком міг би стояти просто на березі, якби не втрутився один проноза на ім’я Синкфілд, що у давні часи тримав єдину на тій землі таверну на перехресті двох битих доріг. Синкфілд не був патріотом, він прислужував і продавав патрони як індіанцям, так і переселенцям, не знаючи чи не цікавлячись, живе він на території Алабами чи племені струмка, аби тільки справи у нього йшли добре. А справи йшли дуже добре, коли губернатор Вільям Ваєт Бібб, воліючи закріпити мир і спокій у нещодавно створеному окрузі, вирядив гурт землемірів визначити його точний центр і там розмістити уряд. Землеміри зупинилися у таверні Синкфілда, повідомили хазяїна, що його володіння розташовані в межах території округу Мейком, і показали, де, орієнтовно, має будуватися головне місто округу. Якби не зухвалість Синкфілда, який прагнув зберегти свій бізнес, Мейком опинився б у самому центрі Вінстонської трясовини — в місці, позбавленому і натяку на привабливість. Натомість Мейком виник і розрісся з цього ядра, з таверни Синкфілда, тому що Синкфілд напоїв своїх гостей до повної короткозорості, змусив їх узяти свої мали і графіки, там підрізати, там додати,— і встановити центр там, де влаштовувало його. Наступного дня він з ними розпрощався, а до мап і графіків у їхніх саквах додав п’ять кварт домашньої наливки — по дві кожному й одну для губернатора.

Оскільки Мейком передусім задумувався як окружний центр, він уникнув занехаяності, властивої містам Алабами такого самого масштабу. Всі його споруди одразу були солідні, будівля суду вражала величністю, вулиці — приємною широтою. У Мейкомі завжди селилося чимало людей вільних професій: сюди звідусіль заїжджалися ті, кому треба було вирвати зуб, полагодити фургон, знайти розраду, покласти гроші в банк, урятувати душу, вилікувати мулів. Проте остаточна мудрість маневру Синкфілда залишалася під питанням. Через нього молоде місто опинилося досить далеко від єдиного на той час засобу громадського транспортування — пароплаву, і мешканці північної частини округу витрачали два дні на дорогу до Мейкома за покупками. В результаті місто не розбудовувалося останні сто років, а так і залишилося острівцем серед строкатого моря бавовняних плантацій і темних дібров.

Мейком опинився поза колом активних дій у війні між Півднем і Північчю, але після економічної розрухи і законів про реконструкцію Півдня місто змушене було розростатися. Але то було зростання вглиб. Сюди рідко приїздили оселятися нові люди, родини одружувалися між собою, і за деякий час усі мешканці стали зовні більш-менш подібні. Час до часу хтось повертався з Монтгомері чи Мобіла з тамтешньою дружиною, але це викликало ледь помітні брижі на гладкій поверхні родинної схожості. Й за часів мого дитинства справи йшли саме так.

У Мейкомі насправді існував кастовий поділ, але я це розуміла так: старші мешканці, нинішнє покоління людей, що прожили плече-в-плече багато років, були цілком передбачувані одне для одного: їх не дивували нічиї манери, ані особливості характеру, ані навіть жести, бо все це передавалося з покоління у покоління і з роками відшліфовувалося. Тому заяви «Всі Крофорди пхають ніс у чужі справи», «Кожен третій Меривезер має патологічні нахили», «Жодному з Делафілдів не можна довіряти», «Всі Б’юфорди так ходять» просто ставали путівниками у повсякденному житті: не приймайте чеків від Делафілдів, не проконсультувавшись попередньо нишком у банку; міс Моді Аткінсон горбиться, бо вона уроджена Б’юфорд; якщо місіс Грейс Меривезер посьорбує джин із пляшечок Лідії Е. Пінкем[21], то нема чого дивуватися — її мати робила те саме.

Тітка Александра ідеально вписалася у світ Мейкома, але для нас із Джемі вона лишалася чужою. Я так часто дивувалася, як вона може бути сестрою Атикуса й дядька Джека, що знову пригадала вже напівзабуті давні вигадки Джемі про підмінювання немовлят ельфами і чарівне коріння мандрагори.

Такі були наші умоглядні міркування про тітку в перший місяць її перебування, бо вона мало говорила з Джемі й зі мною, і ми бачили її тільки за столом і ввечері перед сном. Було літо, і ми весь час пропадали надворі. Звісно, іноді вдень я заскакувала у дім випити води і тоді бачила повну вітальню наших мейкомських пані, які присьорбували каву, шепотілися, обмахувалися віялами; тоді тітка Александра гукала:

— Джін-Луїзо, підійди і привітайся з гостями.

Коли я з’являлася на порозі, тітка мала такий вигляд, ніби вже шкодує, що мене покликала: я була якщо не замазана глиною, то засипана піском.