Анджей Сапковський - Відьмак. Час Погорди

вікнах бальної зали все ще горіло світло, що заливало атріум і клумби півоній. Тож відьмак подався трохи далі, у густіші кущі, там задивився на небо, що ставало дедалі світлішим, туди, де на горизонті наливалася уже пурпуром стрічка світанку.

Коли він поволі повертався, роздумуючи над важливими справами, медальйон сильно смикнувся. Він притримав його долонею, відчуваючи вібрацію, що проникала крізь усе тіло. Сумніву не було: в Аретузі хтось застосував закляття. Ґеральт нашорошив вуха й почув віддалені крики, шум і гуркіт, що долинали з галереї з лівого крила палацу.

Будь-хто інший, не зволікаючи, відвернувся б і швидким кроком пішов би у свій бік, удаючи, що він нічого не почув. І тоді історія світу склалася б інакше. Але відьмак мав докори сумління і звик діяти відповідно до немудрих, непрактичних принципів.

Коли він забіг на галерею і в коридор, там тривав бій. Кілька бандитів у сірих кубраках обезвладнювали поваленого на землю невисокого чародія. Обезвладненням керував Дійкстра, шеф розвідки Візіміра, короля Реданії. Раніше, ніж Ґеральт зумів щось зробити, його теж обезвладнили — двоє інших сірих убивців приперли його до стіни, а третій приставив йому до грудей тризубе вістря корсеки[7].

Усі бандити мали на грудях ринграфи з реданським орлом.

— Це зветься «влізти в гівно», — тихо пояснив Дійкстра, наблизившись. — А ти, відьмаче, маєш, схоже, справжній талант до такого влізання. Стій спокійно й намагайся не привернути до себе нічиєї уваги.

Реданці нарешті обезвладнили невисокого чародія і підняли його, тримаючи за руки. Був то Артауд Терранова, член Капітулу.

Світло, яке дозволяло бачити подробиці, било з кулі, що висіла над головою Кейри Мец, чародійки, із якою Ґеральт балакав увечері на банкеті. Він ледь упізнав її — вона змінила вільні хвилі тюлю на суворий чоловічий наряд, а при боці мала кинджал.

— Закуйте його, — скомандувала вона коротко. У долоні її дзенькнули кайдани, виконані з блакитного металу.

— Не смій надягати на мене оте! — крикнув Терранова. — Не смій, Мец! Я — член Капітулу!

— Був. А тепер ти звичайний зрадник. І ставитимуться до тебе, як до зрадника.

— А ти — паршива дівка, яка…

Кейра відступила на крок, трохи гойднулася у стегнах і з усієї сили вдарила його кулаком в обличчя. Голова чародія відскочила назад так, що на мить Ґеральту здалося, що вона відірветься від тулуба. Терранова обвис на руках людей, які його тримали, з носа й губів його потекла кров. Чародійка другого удару не завдала, хоча руку занесла. Відьмак помітив латунний блиск кастету на її пальцях. Не здивувався. Кейра була мініатюрної статури, удар такий не міг бути нанесеним голою рукою.

Він не ворухнувся. Бандити тримали його міцно, а шип корсеки колов у груди. Ґеральт не був упевненим, чи ворухнувся б, якби був вільним. І чи знав би, що робити.

Реданці замкнули окови на викручених за спину руках чародія. Терранова закричав, забився, зігнувся, захарчав у нудотному рефлексі. Ґеральт уже знав, з чого зроблені кайдани. Був це сплав заліза й двімериту, рідкісного мінералу, чиї властивості полягали в придушенні магічних здібностей. Таке придушення супроводжували досить прикрі для магів побічні ефекти.

Кейра Мец підвела голову, відгортаючи волосся з чола. І тоді його побачила.

— Що, до ясної холери, тут робить він? Звідки він тут узявся?

— Вліз, — спокійно відповів Дійкстра. — Він має талант влазити. Що я маю з ним зробити?

Кейра спохмурніла, кілька разів тупнула підбором високого чобота.

— Пильнуй його. Зараз я не маю часу.

Швидко відійшла, за нею пішли реданці, поволікши Терранову. Куля світла попливла за чародійкою, але вже настав світанок, швидко світлішало. На знак Дійкстри бандити відпустили Ґеральта. Шпигун наблизився і подивився відьмакові в очі.

— Зберігай цілковитий спокій.

— Що тут діється? Що воно…

— І цілковите мовчання.

Кейра Мец скоро повернулася, не сама. Супроводжував її попелястоволосий чародій, якого вчора Ґеральту представили як Детмольда з Бан Арду. Той, побачивши відьмака, вилаявся і вдарив кулаком у долоню.

— Прокляття! Це що, той, якого вподобала собі Йеннефер?

— Той, — підтвердила Кейра. — Ґеральт із Рівії. Проблема полягає у тому, що я не знаю, як воно із Йеннефер…

— Я цього також не знаю, — стенув плечима Детмольд. — У кожному разі, він уже втрутився. Забагато бачив. Заберіть його до Філіппи, вона вирішить. Закуйте його.

— Немає такої потреби, — сказав удавано сонно Дійкстра. — Я за нього відповідаю. Доправимо його, куди належить.

— Чудово складається, — кивнув Детмольд. — Бо ми не маємо часу. Ходімо, Кайро, там нагорі справи ускладнюються…

— Ото вони нервують, — сказав реданський шпигун, дивлячись їм у спину. — Відсутність вправності, у цьому проблема. А перевороти й путчі — як окрошка з буряка. Треба її споживати холодною. Ходімо, Ґеральте. І пам’ятай: спокійно, гідно, без скандалів. Не примушуй мене шкодувати, що я не наказав тебе закувати або зв’язати.

— Що тут діється, Дійкстро?

— А ти ще не здогадався? — шпигун ішов поруч із ним, троє реданців трималися позаду. — Скажи-но щиро, відьмаче, як воно сталося, що ти тут з’явився?

— Я боявся, що настурція засохне.

— Ґеральте, — Дійкстра скоса глянув на нього. — Ти провалився у гівно з головою. Випірнув і тримаєш носа над поверхнею, але ногами ти все ще не дістав дна вигрібної ями. Дехто подає тобі руку допомоги, ризикуючи, що й сам впаде й засмердиться. Тож облиш ці дурнуваті жарти. Це Йеннефер наказала тобі прийти, так?

— Ні. Йеннефер спить у теплому ліжечку. Це тебе заспокоїло?

Гігантський шпигун різко розвернувся, схопив відьмака за руки й припер до стіни коридору.

— Ні, не заспокоїло мене це, холерний ти дурню, — просичав він. — Чи ти ще не зрозумів, дурбецелу, що чесні, вірні королям чародії не сплять сьогодні вночі? Що вони взагалі не лягали в ліжка? У тепленьких постелях сплять підкуплені Нільфгардом зрадники. Запроданці, які самі готували путч, але трохи пізніше. Не знали, що їхні плани виявили й упередили ці наміри. Й ото зараз їх саме витягають з теплих ліжок, луплять кастетами в зуби й надягають на лапи обручки з двімериту. Зі зрадниками покінчено, ти розумієш? Якщо ти не хочеш піти на дно разом із ними, то припини вдавати ідіота! Чи вчора ввечері Вільгефорц завербував тебе? Чи, може, ще раніше завербувала тебе Йеннефер? Говори! Швидко, бо гівно вже заливає тобі рота!

— Окрошка з буряка, Дійкстро, — нагадав Ґеральт. — Веди мене до Філіппи. Спокійно, гідно й без скандалів.

Шпигун відпустив його, відступив на крок.

— Ходімо, — сказав холодно. — Цими сходами, нагору. Але розмову не скінчено. Я тобі це обіцяю.

Там, де сполучалися чотири коридори, під