Анджей Сапковський - Відьмак. Час Погорди

— Це небезпечна гра, Кодрінгере.

— Безпечних ігор немає. Є тільки ігри варті й неварті свічки. Фенне, брате, чи ти не розумієш, що потрапило нам у руки? Золота курка, яка нам, а не комусь іншому, знесе величезне яйце, усе з жовтісінького золота…

Кодрінгер зайшовся у кашлі. Коли відняв хустку від уст, були на ній сліди крові.

— Золото цього не вилікує, — сказав Фенн, дивлячись на хустку в руках спільника. — А мені не поверне ніг…

— Хтозна?

У двері хтось постукав. Фенн неспокійно завертівся у кріслі на коліщатах.

— Чекаєш на когось, Кодрінгере?

— Авжеж. На людей, яких я посилав на Танедд. По золоту курку.

— Не відчиняй, — крикнула Цірі. — Не відчиняй цих дверей! За ними — смерть! Не відчиняй цих дверей!

— Уже відчиняю, уже відчиняю, — крикнув Кодрінгер, відсуваючи засуви, після чого повернувся до кота, що все нявчав. — А тихіше, проклятуща тварюко…

Обірвав себе. У дверях стояли не ті, на кого він очікував. У дверях стояли троє осіб, яких він не знав.

— Мосьпане Кодрінгере?

— Мосьпан виїхав у справах, — адвокат набрав дурнуватого виразу обличчя і змінив голос на трохи писклявий. — Я — камердинер мосьпана, звуся Ґломб, Мікаель Ґломб. Чим можу служити вельможному панству?

— Нічим, — сказав одна з осіб, високий напівельф. — Раз мосьпана немає, ми залишимо тільки лист та повідомлення. Оце лист.

— Передам обов’язково, — Кодрінгер, чудово вжившись у роль недорікуватого лакея, принижено схилився, простягнув руку за перев’язаним червоним шнуром сувоєм пергаменту. — А повідомлення?

Шнур, що оповивав сувій, розкрутився, наче атакуюча змія, шмагнув і тісно обплів зап’ясток. Високий сильно смикнув. Кодрінгер утратив рівновагу, полетів уперед, щоб не стикнутися із напівельфом, рефлекторно вперся долонею у його груди. У цій позиції він не спромігся уникнути кинджалу, яким його пхнули в черево. Він скрикнув глухо й шарпнувся назад, але магічний шнур, обкручений навколо зап’ястка, не відпустив. Напівельф знову притягнув його до себе й дзиґнув ще раз. Цього разу Кодрінгер обвис на клинку.

— Оце повідомлення і вітання від Ріенса, — прошипів високий напівельф, сильно рвонувши кинджал уверх, потрошачи адвоката, наче рибу. — Йди до пекла, Кодрінгере. Прямісінько до пекла.

Кодрінгере загарчав. Відчував, як вістря кинджала скрегоче й хрупає по ребрах і грудині. Посунувся на землю, згорнувшись у клубок. Хотів крикнути, аби застерегти Фенна, але зумів тільки заклекотіти, та й той клекіт здавила хвиля крові.

Високий напівельф переступив через тіло, слідом зайшло ще двоє. Ці були людьми.

Фенн не дав застати себе зненацька.

Клацнула тятива, один із розбійників упав навзнак, ударений сталевою кулькою у середину лоба. Фенн із кріслом від’їхав від пюпітру, даремно намагаючись перезарядити арбалет тремтячими руками.

Високий підскочив до нього, сильним копняком перекинув крісло. Карлик покотився між розкиданими по підлозі паперами. Безсило перебираючи малими ручками й куксами ніг, нагадував він скаліченого павука.

Напівельф копнув арбалет, посуваючи його подалі від Фенна. Не звертаючи уваги на каліку, який усе намагався повзти, швидко переглянув документи, що лежали на пюпітрі. Увагу його привернула невеличка, оправлена в ріг і мідь мініатюра, на якій було зображено світловолосу дівчину. Підняв разом із листком, до неї прикріпленим.

Другий убивця залишив того, якому дісталося кулею з арбалету, наблизився. Напівельф підняв брови у запитані. Вбивця покачав головою.

Напівельф сховав за пазуху мініатюру й кілька документів, що їх він забрав з пюпітру. Потім вийняв з каламаря жмуток пер і запалив їх від свічника. Обертаючи, дав квачеві добряче зайнятися, після чого кинув його на пюпітр, між сувоїв, які миттю спалахнули.

Фенн закричав.

Високий напівельф зняв із уже палаючого столу пляшку з рідиною для виведення чорнил, став над карликом, який продовжував борсатися, і вилив на нього весь вміст. Фенн протягло завив. Другий убивця стягнув з полиць оберемок сувоїв і присипав ними карлика.

Вогонь з пюпітру встав аж до стелі. Друга, менша пляшка із розчином вибухнула з гуркотом, полум’я лизнуло полиці. Сувої, рулони й течки почали чорніти, згортатися й оживати вогнем. Фенн вив. Високий відступив від палаючого пюпітру, скрутив з паперу довгий квач і запалив його. Другий убивця накидав на каліку ще один оберемок релінових сувоїв.

Фенн вив.

Напівельф устав над ним, тримаючи в руці палаючий квач.

Чорно-білий кіт Кодрінгера усівся на найближчому мурі. У жовтих його очах грав відблиск пожежі, що перетворював ніч на страхітливу пародію дня. Навколо лунав крик. Горить! Горить! Води! Люди бігли в напрямку будинку. Кіт завмер, дивлячись на них із презирством і подивом. Ці дурні, схоже, прямували туди, у бік полум’яної пащі, звідки йому ледь-ледь удалося вибратися.

Байдуже розвернувшись, кіт Кодрінгера відновив вилизування лапки, убабляної у кров.

Цірі прокинулася, залита потом, із долонями, до болю стиснутими на простирадлі. Навколо була тиша й м’який морок, наче стилетом пробитий смугою місячного світла.

Пожежа. Вогонь. Кров. Кошмар… Не пам’ятаю, я нічого не пам’ятаю…

Вона глибоко вдихнула холодне нічне повітря. Враження духоти зникло. Вона знала чому.

Охоронні закляття не діяли.

Щось сталося, — подумала Цірі. Вона вискочила з ліжка і швидко вдяглася. Перепоясалася кортиком. Меча вона не мала, Йеннефер забрала й віддала під нагляд Любистку. Поет уже, напевне, спав, у Локсії панувала тиша. Цірі подумувала, чи не піти б і розбудити його, коли раптом відчула у вухах пульсацію і шум крові.

Смуга місячного світла, що вривалася у вікно, стала дорогою. Наприкінці дороги, дуже далеко, були двері. Двері відчинилися, у них стала Йеннефер.

Ходи.

За спиною чародійки відчинялися наступні двері. Одна за іншою. Безкінечно багато. У мороці неясно вимальовувалися чорні форми колон. А може, статуй… Я сню, подумала Цірі, сама в те не вірячи. Я сню. Це ніяка не дорога, це світло, смуга світла. По цьому не можна йти…

Ходи.

Вона послухалася.

Якби не дурнуваті докори сумління відьмака, якби не його нежиттєздатні принципи, багато пізніших подій мали б цілком інший перебіг. А багато подій узагалі б не сталося. І тоді історія світу склалася б інакше.

Але історія світу склалася так, як склалася, — і єдиною причиною того був факт, що відьмак мав докори сумління. Коли він прокинувся перед світанком і відчув потребу, то не зробив того, що зробив би кожен — не вийшов на балкончик і не висцявся у горщик для настурції. Він мав докори сумління. Тихенько вдягнувся, не будячи Йеннефер, яка спала як мертва, без руху, майже без дихання. Вийшов з кімнатки й пішов у сад.

Банкет іще тривав, але, як було зрозуміло з відгомонів, затухаючи. У