Іоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

спромоглася знайти цю роботу. Навіть якщо ти й уважаєш її безнадійною, це все-таки свідчить про те, що ти чудово даєш собі раду. І я так тобою пишаюся. А от собою ні. У порівнянні з тобою, я — звичайнісінький трутень.

— Що ж; час це змінити, якщо тебе це так обтяжує. Пошукай щось після іспитів. Або коли повернемося з моря.

— Гаразд, — відповів Адріан і пригорнув Лінку. — Не сварімося, — попрохав він. — Будь ласка. Ти мені дуже потрібна.

— Окей, чого там. Нічого ж не сталося.

* * *

Наступного дня теж дощило. Дощ лив на все й на всіх, і нікого особливо не вирізняв. Поливав голі дерева в Саському саду і, мабуть, шкодував, що вже немає листя, на якому можна бодай ненадовго втриматися. Сіявся на павільйони на Маршалковській, де тепер було безліч китайських забігайлівок, вареничних і секс-шопів. Стікав з парасольок, просякав куртки й шапки, шерсть собак, які на прогулянці задирали лапу біля першого-ліпшого кущика, а тоді гидливо обтрушувалися й відразу хотіли додому. Спливав широкими струмками Свентокшиською, досі розритою через будівництво метро, Маршалковською, Новим Світом. Збирався в калюжах біля рондо де Голля, на площі Гжибовській та біля Палацу культури.

Якраз в одну з таких калюж і вскочила Наталія, але нічого не помітила, так поспішала. Може, десь у підсвідомості вона й відзначила, що в черевиках стало мокро, але її розум був зайнятий очікуванням. Вона не могла діждатися, коли знову піде до фітнес-клубу. Коли знову почне вправлятися. І коли знову побачить Шимона. Це її надихало й тепер штовхало на вулицю Емілії Плятер, незважаючи на дощ і калюжі. Це було якось дивно, а їй самій видавалося чимсь безглуздим. Адже вона обіцяла собі: жодних хлопців! Ще зовсім нещодавно вона так сумувала за Марціном! І все-таки комусь удалося задурити їй голову. Наталія це розуміла, прекрасно відчувала й вирішила не обманюватися. Цей хлопець їй подобається. Може, воно й на краще? Може, так вона забуде про Марціна?

* * *

— Покрай оселедця смужками, — розпорядилася Рута.

У бляшаній мисці лежало зо три кілограми оселедцевого філе.

— Ого, скільки, — зауважила Лінка.

— Ну, це ж кейтеринг на п'ятдесят осіб.

Лінка зітхнула й витягла першого оселедця з миски. Поклала на дошці.

— Тоненькі смужки, — пролунало поруч. — Не такі, наче ти їх сокирою рубаєш. Страва має гарно виглядати.

Через годину в другій мисці височіла гірка оселедцевих смужок.

— З частини оселедця зробимо салат з буряками. Буряки я вже спекла. Почисть їх і потри на тертці. Ні, не на цій, на грубій.

«Серйозно?!» — хотіла вже бовкнути Лінка, але їй вчасно вдалося стриматися. Зрештою, Рута все-таки її начальниця. Мовчки обернула тертку іншим боком.

— І, почекай, — оселедця спершу залий лляною олією із гвоздикою. Візьми третину.

— Якось ця олія дивно пахне.

— А ну, покажи, — Рута понюхала. — Та ні, лляна олія завжди так пахне, здається, наче відгонить трішки риб'ячим жиром, але до оселедця вона найкраща. Та не лий стільки!

— Ти сама казала, щоб залити! — цього разу Лінка не втрималася.

— Ну так, але трохи. Ти головою думай, Лінко!

Через шість годин Лінка зрозуміла, що з неї таки годі, хоч сама собі зізналася, що страви виглядали й пахли просто неймовірно. Вони все встигли, але вже була десята вечора, і дівчата падали від утоми. Крім того, Лінці набридли Рутині зауваження, її докори й постійне невдоволення. Вона тільки й мріяла, щоб нарешті повернутися додому. Про гроші Рута нічого не згадувала, а Лінці забракло сил прохати. Не сьогодні. Щоправда, гроші були їй потрібні, бо завтра вона збиралася купувати подарунки, але, мабуть, усіх не купить. Крім того, у «Золотих Терасах» Лінка мала ще й іншу мету: дівчина хотіла написати про передсвяткові покупки на своєму блозі.

* * *

Наталія не могла заснути. Перед очима весь час був Шимон. Його тіло. Вона б нікому в цьому не зізналася, та саме його тіло приваблювало її найдужче. Не обличчя, не вдача чи поведінка. Зрештою, вона його майже не знала. Сьогодні крутила педалі велосипеда й спостерігала за ним, як він тренується. У якийсь момент хлопець зняв футболку. Мабуть, просто спітнів, бо він піднімав добрячу вагу. Вона й не уявляла, скільки він витискав, але штанга виглядала солідно. Проте Шимон не звертав на неї увагу. З одного боку, це добре: вона могла досхочу дивитися на нього, та з іншого це не давало надії на те, що їхнє знайомство якось розвинеться. Наталія перевернулася на другий бік, але це не допомогло. Вона знала, що довго не засне.

Із блогу «Три дурненькі мавпочки».

За кілька днів до різдвяних свят юрби заполонюють «Золоті Тераси». Якби досередини вдалося залетіти одному з голубів, які милуються торговим центром зі скляного даху, і глянути на людей, що піднімаються й спускаються ескалаторами й розповзаються всіма рівнями цієї величезної будівлі, птах би, мабуть, подумав, що то мурахи. Якщо придивитися уважніше до окремих істот, які створюють цей натовп, можна помітити, що жінок у ньому більше, ніж чоловіків, бо останні, якщо тільки є така можливість, «насолоду» передсвяткових покупок залишають дамам. Середній вік покупців становить приблизно двадцять п'ять — тридцять років.

Зараз я в центрі подій і нотую враження, безладні й хаотичні, як броунівський рух юрби.

Відразу кидається в очі, що покупців можна поділити на два типи: тих, що знають, чого хочуть, і тих, які гадки не мають, нащо сюди завітали. Обидва типи однаково нервують і перебувають у розпачі. Перший — бо поспішає. Прямує просто до «Сатурна» по телевізор для тещі, але натовп такий, що годі дістатися ескалатора. Стоятиме годину в черзі до каси, а ще ж треба поїхати до «Смика» по «Лего» для дитини й до «Лідля» по вино до святкового столу.

Другий тип блукає з непроникним обличчям, а розпач помітний