Колм Тойбін - Майстер

себе то стілець, то раму, то набір столових ножів, але нічого не купувати в очікуванні більш відповідного настрою чи поради леді Волслі.

Одного раннього надвечір’я, десь між четвертою та п’ятою годинами, коли світло було неясним і мерехтливим, він опинився в антикварній крамниці на Блумбері-стрит, у якій бував до цього лише раз із леді Волслі. Генрі добре запам’ятав продавця за його надзвичайні очі. Торговець тоді, не мовлячи й слова, зумів уплинути на леді Волслі та її компаньйона; він, у якийсь таємничий спосіб, м’яко тиснув на їхню свідомість і, водночас, змушував відчувати врочистість моменту самим лише поглядом. Пригадалися його бліді, тонкі пальці з доглянутими нігтями, як він час від часу, ніби ненароком, торкався предметів на прилавку, нервово, коротко, ніжно. Генрі тоді помітив також мовчазний спротив леді Волслі, котра не схотіла нічого купувати навіть тоді, коли торговець показав їм кілька чудових зразків — французький гобелен, невеликий, але в ідеальному стані та старовинну парчу, з приводу якої обоє, і продавець, і леді Волслі, погодилися, що такої текстури в наш час уже не знайдеш. Вона так нічого й не купила, хоча деякі речі роздивлялася так уважно і довго, що в мудрому та терплячому погляді продавця промайнув натяк на іронічність. Опинившись на вулиці, вона сказала, що ціни були надто високими, хоча про гроші ніхто з них майже нічого й не говорив, і що цього торгівця, котрий уже багато років займається антикваріатом, не варто заохочувати до подібної поведінки.

Уже певний час Генрі обмірковував можливість купівлі чогось особливого, чогось абсолютно непотрібного й коштовного, можливо, надто дорогого, чогось, за що чіплятиметься око, що можна буде тримати при собі, носити із собою, що матиме для нього особливе значення, але не через свою вартість. Йому здалося, що французький гобелен може бути саме тим, що треба. Зображена на ньому сцена мала витоки в роботах італійських майстрів — Фра Анжело чи Мазаччо — і темно-рожеві нитки, що ніби просочувалися крізь тканину, підтримували це враження. Він збирався ще раз уважно подивитися на цю річ, поговорити про неї з антикваром і, можливо, навіть придбати її без подальших консультацій із леді Волслі, яка, він точно знав, ніколи не змінює своїх рішень.

Генрі побачив, що двері крамниці відчинені, й увійшов до освітленого лампами приміщення, нечутно їх за собою зачинивши. Подумалося, що дозволяти покупцям увіходити отак було частиною дивної тактики цього торгівця. Передня частина крамниці була вузькою і хаотично заставленою, та Генрі знав, що спустившись кількома сходинками, потрапить до більшого приміщення, з якого сходами можна піднятись іще до однієї зали. Він трохи постояв, чекаючи на появу господаря, а потім знічев’я почав вивчати чайну чашку, що, на його думку, могла бути зробленою із севрської порцеляни. Поволі оглядаючи ще кілька предметів, Генрі просунувся впритул до сходів, звідки міг уже бачити всю нижню частину крамниці. Там він виявив хазяїна та леді Волслі, зайнятих обговоренням якості та міцності шезлонга, над яким вони обоє схилилися. Відчувши себе правопорушником, Генрі відійшов у тінь і зачаївся. Він не чекав зустріти тут леді Волслі й подумав, що буде ліпше не потрапляти їй на очі. Це була її територія, і він не хотів заважати. Генрі вирішив, що найліпше буде якомога тихіше і швидше вийти з крамниці.

Аж раптом інший покупець із грюкотом відчинив вхідні двері. То був гарно вбраний пан середнього віку, котрому, здавалося, зачинити двері було так само важко, як і відчинити їх. Торгівець, який піднявся сходами, на думку Генрі, миттєво здогадався, що джентльмени прийшли не разом і що їх геть нічого не пов’язує. Було видно, що його дивує поява аж двох відвідувачів, але продавець швидко опанував себе й висловив захоплення тим, що знову бачить Генрі, а потім, майже так само гостинно, привітався з другим відвідувачем. Цього разу торгівець видався кмітливішим, ніж раніше, більш відстороненим, інтелігентнішим і витонченішим; його темні очі випромінювали гострий розум і приязнь. Генрі зрозумів, що господар не здогадується про те, що він устиг помітити внизу леді Волслі, і гарячково міркує, як вийти з цього становища, ховаючи свої думки за теплою усмішкою. Торгівець ввічливо попросив Генрі зачекати хвилинку і спустився до нижньої зали. Знизу до вух Генрі долинало мурмотіння, а пан, який прийшов після нього, розглядав старий срібний дзвіночок із різьбленою дерев’яною ручкою. Він чекав на появу леді Волслі, міркуючи, що їй скаже.

Коли торгівець з’явився знову, Генрі помітив у його виразі легкий натяк на невдоволення. За ним піднялась і леді Волслі, котра була у своєму найбільш бундючному і, як здалося Генрі, найбільш галасливому, настрої.

— Не думала, що ви наважитеся ходити самі,— сказала вона Генрі.— Ви заблукали? — Вона сяйливо всміхнулась, а потім коротко розсміялася.

Генрі вклонився, а коли підвів голову, побачив, що вона знайома з іншим паном. Здавалося, його присутність непокоїть і її, і торгівця. Коли Генрі до нього повернувся, краєм ока помітив, що, доки він кланявся, між тим паном і леді Волслі промайнуло щось невловиме: вони обмінялися швидкими і майже сполоханими поглядами.

— Більшість речей, які тут продаються, є поза вашими можливостями,— сказала вона Генрі. Вони обоє розуміли, що це зауваження, що звучало як жарт, було занадто різким і брутальним.

— Небагатий чоловік завжди може подивитися,— відповів він, спостерігаючи за її реакцією, чекаючи, як вона виходитиме зі становища.

— Тоді ходімо, я вам покажу,— сказала вона і провела Генрі вниз, попросивши в торгівця ще одну лампу.

Генрі знав, що в такий спосіб вона подає тому панові сигнал зникнути, тому не здивувався, почувши, як захряснулися вхідні двері. Доки, на вимогу леді Волслі, лампу встановлювали на італійському секретері, Генрі подумки цікавився, що то за пан і чому їх не познайомили, чому атмосфера у крамниці була відчутно напруженою і чому леді Волслі, котра має величезний соціальний досвід, не зуміла уникнути ніяковості від неочікуваної зустрічі. Його цікавило, чи могла ця жінка зайти так далеко, що мало не скомпрометувала себе у звичайній лондонській антикварній крамниці у розпалі зимового дня. Якої форми могла б набути ця компрометація? Яку роль у всьому цьому грає антиквар? А тим часом леді Волслі й торгівець на два голоси почали вихваляти чесноти і принади італійського секретера, леді Волслі згідливо кивала на кожну фразу, виголошену продавцем, а деякі навіть повторювала, щоб підсилити враження, й обоє вони постійно наголошували на тому, що про ціну і говорити годі, адже її ліпше не знати тому,