Прімо Леві - Чи це людина

мабуть, дуже поспішно. Ми побачили столи, на яких стояли наполовину повні тарілки тепер вже замерзлого супу, який ми пожерли з величезною насолодою, келихи, все ще повні пива, яке перетворилося на жовтуватий лід, шахову дошку з розпочатою партією. У спальних приміщеннях було чимало цінних речей.

Ми завантажилися пляшкою горілки, різними медикаментами, газетами та журналами, і взяли також чотири чудові стебновані ковдри, одну з яких я досі маю у себе вдома в Турині. Не усвідомлюючи небезпеки, ми задоволено принесли до себе в палату плоди нашої вилазки, віддавши їх під опіку Артюра. Тільки ввечері ми дізналися, що сталося через якихось півгодини після цього.

У покинутий табір забрело кілька озброєних есесівців, які, мабуть, відстали від своїх. Вони виявили, що в есесівській їдальні отаборилося вісімнадцять французів. Вони методично вбили всіх пострілом в потилицю, розклали в ряд знівечені тіла на засніженій вулиці, а тоді подалися геть. Вісімнадцять трупів лишилися лежати там аж до приходу росіян; ніхто не мав сили їх поховати.

Зрештою, у всіх бараках на нарах подекуди лежали задерев’янілі трупи, яких ніхто і не думав виносити. Земля була занадто замерзла, щоб можна було викопати могили; чимало трупів скинули на купу в котлован, але вже з перших днів котлован був переповнений, і ми могли спостерігати це жахливе видовисько з нашого вікна.

Від дизентерійного відділення нас відділяла тільки дощана стіна. Тут було чимало померлих і чимало вмираючих. Підлога була вкрита шаром замерзлих екскрементів. Ніхто вже не мав сили вилізти з-під ковдри, щоб знайти їжу, а ті, хто зробив це раніше, не повернулися допомогти товаришам. На тих самих нарах, притиснувшись один до одного, щоб було не так холодно, якраз коло перегородки лежали двоє італійців; я часто чув, як вони розмовляють, але оскільки тут я говорив тільки французькою, вони довго не знали про мою присутність. Того дня вони випадково почули моє ім’я, яке Шарль вимовив на італійський манір, і відтоді не переставали стогнати і благати.

Звичайно, мені б хотілося їм допомогти, якби я мав засоби і силу, хоча б для того, щоб вони перестали настирливо репетувати. Ввечері, коли вся робота була виконана, перемагаючи втому і огиду, я навпомацки посунув брудним і темним коридором до їхнього відділення, несучи казанок з водою і залишки нашої сьогоднішньої баланди. Результатом було те, що відтоді ціле дизентерійне відділення день і ніч волало крізь тонку стіну моє ім’я, із закінченнями всіх європейських мов, супроводжуючи його незрозумілими благаннями, але я і так нічому зарадити не міг. Мені хотілося плакати і проклинати їх.

Ніч принесла нам паскудні несподіванки.

На нарах піді мною лежав Лакмакер, який вже перетворився на жалюгідну руїну. То був (принаймні колись) голландський єврей сімнадцяти років, високий, худий і тихий. Він хворів уже три місяці, не знаю, як це він уник селекції. У нього спочатку був тиф, а потім скарлатина; водночас виявилось, що в нього серйозний порок серця, а також страшні пролежні, і лежати він міг уже тільки на животі. При тому всьому він мав страшенний апетит; розмовляв він тільки голландською, і ніхто з нас його не розумів.

Можливо, причиною всього був той суп з капусти та ріпи, і Лакмакер зажадав дві порції. Посеред ночі він застогнав, тоді звалився з нар. Він намагався дістатися до відра, але був занадто слабкий, і впав на землю, голосно плачучи і волаючи.

Шарль увімкнув світло (акумулятор виявився доленосним), і перед нами відкрилася вся серйозність цього випадку. Нари хлопця і підлога були загиджені. У невеликому приміщенні сморід швидко ставав нестерпним. У нас був тільки мінімальний запас води, і не було ковдр, ані сінників на зміну. Бідолашний хлопчина був страшним джерелом інфекції; але, звісно, не можна було залишити його тут на цілу ніч, щоб він стогнав і тремтів від холоду посеред екскрементів.

Шарль зліз з нар і мовчки одягнувся. Я тримав свічку, а він вирізав ножем усі забруднені місця на сіннику та ковдрах; тоді делікатно, мов мати дитину, підняв Лакмакера з підлоги, сяк-так повитирав його соломою, витягнутою з сінника, і поклав на перестелене ліжко в єдиній позі, в якій цей нещасний міг лежати; тоді вишкрябав підлогу шматком бляхи, врешті розвів трохи хлораміну і покропив цим знезаражувальним засобом все, включно з самим собою.

Його самовідданість я оцінив тим вище, що сам був такий змучений, що навряд чи мені б стало сили зробити те, що зробив він.

— 23 січня -

Картопля у нас скінчилася. Уже багато днів по бараках ходила чутка, що десь неподалік від табору, за межами огорожі з колючого дроту, є велике сховище картоплі.

Мабуть, якийсь невідомий першопроходець терпляче щось розвідав, а може, хтось точно знав, де це місце; і ось вранці 23 числа частину огорожі з колючого дроту повалили, і жалюгідні постаті почали снувати крізь цей отвір туди і назад.

Ми з Шарлем вирушили під вітром на безживну рівнину. Ми опинились за розбитим шлагбаумом.

— Dis donc, Primo, on est dehors!  [71]

І справді — вперше від дня мого арешту я був вільний, мене не стерегли озброєні вартові, і між мною та моїм домом не було колючого дроту.

Картопля була десь за чотириста метрів від табору — то був справжній скарб.

Два довжелезні рови, повні картоплі, вкритої шарами землі і соломи, щоб не померзла. Від голоду ніхто більше не помре.

Але викопати її було неабиякою працею. Від морозу поверхня ґрунту була тверда, мов мармур. Важко довбаючи киркою, можна було пробити поверхню і розкрити закопане; але більшість воліли залазити в діри, викопані раніше іншими, просуваючись в глибину, і передавати картоплю товаришам назовні.

Одного старого угорця там спіткала смерть. Він лежав застиглий, мов уособлення голоду: голова і плечі під купою землі, живіт на снігу, руки простягнуті до картоплі. Той, хто надійшов пізніше, відсунув труп на метр убік і став далі копати у звільненому отворі.

Відтоді харчування наше покращилось. Крім вареної картоплі та картопляного супу, ми давали нашим хворим ще картопляні млинці за Артюровим рецептом: натирається сира картопля і мішається з вареною розім’ятою; суміш смажиться на гарячій блясі. У млинцях цих відчувався смак сажі.

Але Сертеле не зміг посмакувати ними, бо хвороба його прогресувала. Крім того, що він говорив дедалі більш носовим голосом, того дня він не зміг проковтнути як слід ніякої їжі — щось сталося у нього з горлом, кожен шматок загрожував задушити його.

Я пішов по лікаря-угорця, який залишився серед хворих у бараці навпроти.

Тільки-но почувши про дифтерію, він ступив три кроки назад і звелів мені йти геть.

Суто з пропагандистських міркувань я накрапав усім у ніс камфорної олії. Запевнив Сертеле, що і йому це допоможе; і я сам намагався переконати себе в цьому.

— 24 січня -

Свобода. Її конкретним виразом був пролом в огорожі з колючого дроту. Якщо уважно подумати, це означало, що не буде більше німців, не буде селекцій, роботи, биття, перекликів, а згодом, можливо, буде повернення.

Але щоб переконати себе в цьому, потрібне було зусилля, а ніхто не