Жозе Сарамаго - Смерть бере відпустку, Жозе Сарамаго

припадає знач­но менше супроти руки правої. Повечерявши, музи´ка помив посуд, старанно склав по згинах скатертину та серветку, поклав їх у шухляду шафи й наостанок оглянув кухню, перевіряючи, чи, бува, щось не зателіпалося не на своєму місці. Пес рушив услід за ним до музичної зали, де на них чекала смерть. Усупереч нашому припущенню, зробленому в театрі, музикант не став грати бахову сюїту. Колись у розмові з іншими оркестрантами, котрі напівжартома обговорювали можливість створення музичних портретів, справжніх портретів, а не узагальнених типів на кшталт самуеля ґольденберґа та шмуйле в мусорґського, він прохопився був, що на його власний портрет, якщо він справді існує в музиці, вони натраплять не в якійсь композиції для віо­лончелі, а в коротенькому шопеновому етюді, опус двадцять п’ятий, номер дев’ять у соль-бемоль мажорі. На запитання, чому так, він відповів, що не годен упізнати себе ні в чому більше, написаному в нотоносці, і що це пояснення, на його думку, найкраще з усіх можливих. І що в п’ятдесят вісім секунд шопен увібгав усе, що можна сказати про людину, якої він ані видком не видав, ані чутком не чував.

Кілька наступних днів гостріші на язик з-поміж колеґ розважалися тим, що жартома, але незлосливо називали його п’ятдесят вісім секунд, та це прізвисько було задовге, щоб прирости до носія, а крім того, не можна ж підтримувати розмову з тим, хто поклав собі чекати п’ятдесят вісім секунд перед відповіддю на будь-яке звернене до нього запитання, тож у підсумку віолончеліст у цьому дружньому протиборстві здобув перемогу. Ніби відчувши присутність у своєму помешканні когось третього, що йому, невідь-навіщо, слід би розповісти про себе, та уникаючи довгої промови, потрібної на те, аби навіть про найпростіше життя повідати щось хоч трохи путнє, музикант сів за фортеп’яно й по коротенькій паузі, задля створення належного настрою в авдиторії, заходився грати. Уже напів­сонному псові біля пюпітра, як здавалося, було геть байдуже до звукового буревію, який вирував над його головою, може, через те, що він його вже чув не один раз, а може, через те, що його давнє знання про господаря тим ніяк не збагачувалося. Натомість смерть, зі службового обов’язку реґулярна слухачка му´зики, особливо похоронного маршу від того ж таки шопена або adagio assai з третьої симфонії бетговена, вперше за своє довжелезне життя дістала уявлення про можливість досягнення досконалої гармонії між формою та змістом вираженого. Їй мало залежало на тому, що це був музичний портрет віолончеліста, якісь подібності, чи вже справжні, чи уявні, він найімовірніше, сам витворив у власній голові, натомість справді пройняло смерть те, що за ці п’ятдесят вісім секунд вона в перенесенні на ритм і мелодію неначе почула історію всякого людського життя, і нічим не примітного, й геть виняткового, завдяки оцій трагічній стислості, розпачливій напруженості, а ще завдяки фінальному акордові, цій точці завісу в повітрі, не знати де, десь там собі, ніби щось залишилося назавжди невиповідженим. Віолончеліст припустився був людського гріха, що належить до найтяжче прощенних, гріха гордині, саму лише власну особу побачивши в портреті, який у підсумку зображував усіх, і цю ж таки гординю, принаймні, якщо спробувати вдивитися, а не ковзати поглядом по поверхні баченого, рівною мірою можна витлумачити як вияв її цілковитої протилежности, тобто покори, адже коли цей портрет зображує всіх, то заразом і мене. Смерть вагається, вона не може схилитися на жоден бік, обрати чи вже гординю, чи покору, і щоб вийти з глухого кута, покінчити з сумнівами, гає час, спостерігаючи за музи´кою, в надії, що недосказане прозрадить вираз його обличчя, або, можливо, ру´ки, ці дві розгорнуті книжки, не з міркувань, слушних чи хибних, хіромантії, де йдеться про лінії серця та життя, еге ж, життя, ви все добре розчули, дорогенькі, са`ме життя, а тому що вони промовляють, коли стискаються або розтискаються, коли пестять або б’ють, коли витирають сльозу або затуляють усміх, коли лягають на плече або махають на прощання, коли працюють, коли спочивають без руху, коли сплять, коли прокидаються, й нарешті смерть, удовольнившися спостереженим, дійшла висновку, що насправді покора не є антонімом гордині, хоч би як на протилежному наполягали всі словники світу вкупі, сердешні словники, змушені орієнтуватися, й орієнтувати нас, на наявний запас слів, тоді як у ньому ще є стільки прогалин, адже бракує, наприклад, евентуального активного протизначника гордині, але в жодному разі не покори, цього слова, що ясно прочитується на обличчі та руках віолончеліста, дарма що воно неспроможне донести до нас його ймення.

Наступний день припав на неділю. За сприятливої погоди, як-от сьогодні, віолончеліст має звичку проводити ранки в одному з міських парків у товаристві пса та та однієї чи двох книжок. Пес ніколи не відбігає далеко, навіть коли сила інстинкту веде його за запахом від дерева до дерева, що всі вони помічені собачим племенем. Час від часу він задирає одну ногу, але тим і обмежується в справі задоволення своїх природних потреб. Оту другу, більшу, він дисципліновано справляє на подвір’ї будинку, в якому мешкає, тому віолончеліст не мусить ходити за ним, збираючи екскременти до поліетиленового пакету за допомогою спеціально винайденої для цього лопатки. Це ж уміти треба так виховати пса, можна було б подивуватися, якби не та надзвичайна обставина, що пес додумався до цього самотужки, він-бо певен, що музикантові, віолончелістові, митцеві, сповненому прагнення належним чином опанувати виконання бахової шостої сюїти опусу тисяча дванадцять у ре-мажорі, з огляду ту місію, задля якої він прийшов на цей світ, повторімо, він певен, що музикантові, віолончелістові, митцеві не личить підбирати з землі ще тепле гівенце свого пса чи будь-якого взагалі пса. Так не може бути, той-таки бах, для прикладу, ствердив яко`сь пес у розмові з господарем, ніколи нічого такого не робив. Віолончеліст відказав, що відтоді часи сильно змінилися, але так чи так мусив визнати, що бах і справді нічого такого не робив. Хоч музикант високо цінує літературу загалом, на підтвердження чого вистачить окинути поглядом середні полиці його бібліотеки, особливо йому подобаються книжки про астрономію та природничі науки, й оце сьогодні він прихопив із собою підручник ентомології. Зважаючи на недостатній попередній вишкіл, він не сподівається багато чого звідти навчитися, але його бавить інформація, що на землі існує майже мільйон ґатунків різних комах і що вони поділяються на два підкласи, крилатих, наділених літальними органами, і первиннобезкрилих, які їх не мають, і що серед них бувають прямокрилі, як-от сарана, таргануваті, як-от прусаки, богомолові, як-от боліварії, сітчастокрилі, як-от золотоочки, різнокрилі, як-от бабки, одноденки, як-от деякі мушки, волохокрилі, як-от ручайники, терміти, як-от білі мурахи, блохи, як-от скакелюхи, воші, як-от пухоїди, блощиці, як-от ковалики, рівнокрилі, як-от попелиці, двокрилі, як-от мухи, перетинчастокрилі, як-от оси, лускокрилі, як-от бражники, твердокрилі, як-от хрущі, та, нарешті, щетинкохвості, як-от лусочниці. Як можна бачити на поданій у книжці ілюстрації, бражник мертва голова це метелик із латинською назвою acherontia atropos. Метелик це нічний, у якого на спинці