Робін Хобб - Учень убивці

старенька скоріше худорлява, аніж повна, а Сажка від її парфумів аж чманіла. Леді Тайм вмостилась у гніздо з подушок, ковдр, хутра й накидок і одразу ж наказала засунути занавіски, хоч ранок був досить погожий. Дві маленькі покоївки, які допомагали їй, з радістю побігли геть, і я залишився її єдиним помічником. Моє серце упало: я очікував, що хоч одна з них буде їхати разом з нею на ношах. Хто ж за нею дивитиметься, коли їй поставлять шатро? Я гадки не мав, як поводитися з жінками, не кажучи вже про дуже стареньких. Тож вирішив слідувати порадам Барріча: бути уважним, ввічливим, життєрадісним та доброзичливим. Привабливому молодому чоловіку неважко завоювати прихильність старої жінки. Так казав Барріч. Я під’їхав до нош.

— Леді Тайм, вам зручно? — запитав я. Вона довго не відповідала. Напевно, глухувата.

— Вам зручно? — перепитав я голосніше.

— Не турбуйте мене, юначе! — на диво, вона відповіла досить сердито. — Якщо ви мені будете потрібні, то я скажу.

— Прошу вибачення, — швидко промовив я.

— Не турбуй мене, сказала! — відрізала вона і тихо додала: — Дурний гевал.

Я нарешті зрозумів, що краще мовчати, але моє невдоволення зросло в десятки разів. Весела подорож у веселому товаристві! Нарешті я почув звук рога і здалеку побачив стяг Веріті. Здійнялася курява. Я зрозумів, що передовий загін почав рух, і довго чекав, поки коні попереду почали рухатися. Гендз дав команду коням, що везли ноші, а я цмокнув до Сажки. Вона охоче пішла, а мул покірно подався за нею.

Я добре пам’ятаю той день: куряву у повітрі, яку залишали ті, хто рухалися перед нами. Ми з Гендзом тихо розмовляли, а коли вперше голосно засміялися, леді Тайм насварила нас:

— Годі шуміти!

Я пам’ятаю блакитне небо, яке на горизонті утворювало арку разом зі схилами. Прибережна дорога була трохи нерівною. Я бачив неповторні морські краєвиди з вершин пагорбів. У долинах повітря пахло квітами, і від нього паморочилося в голові. Ми також зустрічали пастушок, які стояли в ряд на кам’яній стіні й сором’язливо хихикали, поки ми проїздили. Позаду на схилі паслися вівці, які здалеку нагадували крапочки. Ми з Гендзом мугикнули, коли побачили, що дівчата підв’язують свої яскраві спідниці на один бік, виставляючи голі коліна і ноги на сонце й вітер. Сажка норовилася, бо їй було нудно від повільної ходи, а бідолашний Гендз мусив постійно підганяти поні.

Ми двічі зупинялися, щоб вершники могли вибратися з сідла, розім’ятись і напоїти коней. Леді Тайм не вилазила з носилок, але одного разу різко нагадала, що вже пора їй нести воду. Я притримав язика і приніс їй попити. Ось так і проходило наше спілкування.

На стоянку зупинилися ще до заходу сонця. Ми з Гендзом поставили невелике шатро для леді Тайм, поки вона в ношах вечеряла. У її плетеній корзинці було холодне м’ясо, сир і вино, якими вона запаслася. У нас була набагато скромніша вечеря, як у вояків: черствий хліб і ще черствіший сир із сушеним м’ясом. Посеред вечері леді Тайм наказала мені, щоб я відвів її до шатра. Вона закуталась у вуалі, наче на вулиці був буран. Вона носила одяг різного кольору та віку, але було видно, що він коштував дорого і був пошитий на славу. Тепер, коли вона схилилася на мене, шкутильгаючи, я відчув дику й відразливу суміш, яка відгонила курявою, пліснявою, парфумами, та ще й сечею. Леді Тайм різко прогнала мене біля входу, попередивши, що в неї ніж і вона його застосує, якщо я ввійду і якимось чином потривожу її.

— І я добре вмію вправлятися ним, юначе! — пригрозила вона.

Ми спали так само, як і солдати: на землі, розклавши накидки. Але вночі було прохолодно й ми розпалили невелике вогнище. Гендз дражнив мене і сміявся, мовляв, я згораю від пристрасті до леді Тайм, усе згадував про ніж, який очікував на мене, якщо спробую задовольнити свою хіть. Ми почали борюкатися, доки леді Тайм не нагримала на нас за те, що не даємо їй спати. Тому ми почали розмовляти тихіше, а Гендз повідомив, що ніхто не заздрив мені через таке призначення: всі, хто подорожував із леді Тайм, намагалися після того її уникати. Також Гендз попередив, що найгірше завдання ще попереду, але вперто не хотів говорити, яке саме, хоч ледь стримував сміх і бажання все мені розповісти. Я одразу заснув. Як притаманно хлопцям, швидко забув про своє справжнє завдання, бо до нього ще було далеко.

Я прокинувся на світанку від цвірінькання птахів і різкого запаху повного нічного горщика біля входу до шатра леді Тайм. Хоч мій шлунок і звик до різних запахів завдяки чистці стаєнь і собачих буд, але я ледь вилив вміст горщика і вичистив його. До того часу вона вже гавкала на мене крізь запону шатра, бо я досі не приніс їй ані гарячої, ані холодної води, а кашу, інгредієнти для якої вона виставила назовні, досі не зварено. Гендз пішов, щоби поснідати з загоном і погрітися біля вогнища, залишивши мене з моїм тираном. Я приніс їй сніданок на таці, а вона нарікала, що столові набори стоять казна-як. Потім я помив тарілки й горщик і віддав їй. Процесія вже була готова рухатися далі. Але леді Тайм не дозволила складати її шатра, доки благополучно не залізла назад до нош. Ми дуже швидко впоралися з шатром. Нарешті я виліз на Сажку навіть без макової росинки в роті.

Я був голодний як вовк після вранішніх трудів. Гендз побачив моє похмуре обличчя і жестом покликав мене. Я під’їхав до нього:

— Про неї знають всі. — Він з хитрим виразом кивнув на ноші леді Тайм. — Про той сморід зранку ходять легенди. Вайтлок казав, що вона часто їздила з Чівелрі… У неї є родичі в усіх Шістьох герцогствах. Їй немає більше чим зайнятися, окрім того, щоб відвідувати їх. У загоні всі давно засвоїли, що слід триматися від неї подалі, бо вона всім любить роздавати безглузді вказівки. А, ще Вайтлок тобі дещо передав. Він сказав, що не варто розраховувати на те, щоб спокійно поїсти, доки ти прислужуєш їй. Але він буде кожного ранку тобі дещо передавати.

Гендз простягнув мені пакунок із трьома шматками хліба з грудинкою. Це було чудово. Я захланно впився зубами в харч.

— Гевале! — заверещала леді Тайм з носилок. — Що ти