Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

Єзуїт висловлювався в тому ж дусі. Він сильно зменшував тяготу своїх страждань.

— Зараз ми підіймемося на високе плато, — казав він. — Від тамтешнього прохолодного повітря мені буде краще, ніж від зайвої години в цій пустелі, де не можна дихати.

Вони одразу ж посідали в сідла. За годину досягли підніжжя та заїхали до широкої долини, вкритої очеретом та ебеновими деревами. Чим далі підіймалися вони вузькою стежкою, тим рослинність густішала. Увечері зупинилися на галявині біля дороги. Серед ночі їх розбудило жахливе рикання та пронизливі крики. Місяць зник, темрява стала непроглядна. Вирішили краще не відходити один від одного та дочекатися ранку. Уранці ж не дорахувалися двох верблюдів. У розритій западині на грунті залишався слід крові — на одну з тварин напав лев та розірвав її. Інша, яка від жаху розірвала свій повід, знайшлася нижче, через дві сотні метрів.

Вони продовжили свій шлях серед густої рослинності, повної дикого життя, яке було для них не менш загрозливим, ніж у пустелі.

Втрата верблюда мала наслідком необхідність іти комусь пішки. Єзуїт запропонував себе. Він схуднув, у нього була лихоманка та набрякли ноги. Понсе рішуче заперечив проти того.

— Не сперечайтеся зі мною, — сказав отець де Бревдан. — І не турбуйтеся занадто. Не забувайте — я є лише простим служником. Якщо ви будете поводитися зі мною інакше, виникнуть підозри.

Але ж цього разу ніхто його не послухав. Метр Жюремі мало не зі злістю підштовхнув його до свого сідла а сам пішов поруч із караваном.

Вони зробили ще кілька переходів цією дедалі розкішнішою долиною, де інколи траплялися сикомори в десять футів завтовшки. Вночі по черзі з пістолетами в руках стерегли біля вогнища спутаних верблюдів. Потім, на верхньому краї долини, перейшли до іншої, ще ширшої, яка, здавалося, приймала в себе першу та була її продовженням. Висота надавала приємної свіжості ранковому повітрю, а ночі були холодні й вологі. Піднявшись на невеличкий перевал, котрий відділяв першу долину від другої, вони побачили унизу, перед собою, величний краєвид: зелені хвилі, що вкривали гори, перетинала, немов довгий кривий слід розрізу, стежка, якою вони йшли. Уся ця хвиля скель та зелені, немов той морський вал, який вмирає, обрушуючись на піщаний берег, вирувала та лилася, розпадалася водоспадами до самої сірої рівнини пустелі, яку тепер було добре видно згори. Кілька пальмових дерев та біла пляма орної землі у далині здавалися шматком піни, яку відкинула зелена хвиля рослинного прибою.

На схилі нової долини, до якої вони тепер увійшли, рослинність складалася в основному з диких олив. Вони чули, як співає жайворонок, та бачили на гілках дерев безліч сойок та дятлів. Стежка вилася крутими петлями. Інколи їм було видно перед собою одразу дві чи три її ділянки. З того часу, як вони увійшли до Абіссінії, їм не доводилося бачити жодного житла або живої людини, крім кількох напівголих бідняків з нечесаним волоссям, яке давно збилося у жмути. Вони згиналися під вагою величезних джутових кошів з деревним вугіллям.

Вночі вони продовжували чергувати біля вогнища, хоча природа здавалася менш погрозливою. Удень не зустріли жодних тварин крім дуже худорлявих великих чорних мавп з руками настільки ж довгими, як і ноги, причому обидві пари кінцівок були в них однаково вправними.

Нарешті вони вийшли з лісу та побачили зелену луку, виткану жовтими квітами. Подекуди ще траплялися поодинокі дерева; дивним було сусідство хвойних та баобабів. У височині виднівся над крутим схилом мур з чіткою верхньою межею — то був край високогірного плато. По мірі того, як вони наближувалися до нього, робилося дедалі краще видно цей чорнуватий частокіл, що біг понад хребтами на кшталт захисного валу фортеці. Геть поруч із ними скотилися на схил та залишилися там назавжди кілька великих глиб базальту. На родючій луці подекуди виднілися кілька холодних джерел, що текли з бурої скелі, яка виходила на поверхню. У цьому амфітеатрі з зелені, над яким геть близько нависав базальтовий карниз плато, вони віддалися розкішному відпочинку. Майже цілий день пили чисту воду, лежали мовчазні та сонні на м’якій траві, гріючись на осонні, освіжаючись тендітним бризом та дивлячись у небо. Ті, хто досі, аби вижити, підкорялися лише суворим вимогам землі, захопилися нині небесною величчю.

Жан-Батіст розумів, що кожен з них молився. Щодо Гаджі Алі, то по ньому це було добре видно — він стояв на колінах обличчям до Мекки. Отець де Бревдан сидів з напівзаплющеними очами, немов слухав, як з віддалених глибин здіймаються урочисті звуки священних сурм, які оспівують міць та славу Господню. Звісно, йому, позбавленому Церкви та її обрядів, довелося найскладніше за всіх переносити свою самітність.

Метр Жюремі, який тримався на віддалі, сидячи на великому уламку скелі, хитав головою, ворушив губами та час од часу дивився на небеса суворими очима. Понсе добре знав свого друга та розумів: то був його власний спосіб молитися. Він перебував під Божим оком повсякчасно. Молитва слугувала для нього лише нагодою сказати Йому дещо особливе. Метр Жюремі висловлювався завжди прямо та без вивертів: він вважав, що Творець має стільки ж обов’язків перед своїм створінням, як і воно має перед Ним, і навіть більше, бо, як він казав, «урешті-решт, це Він почав першим». Коли протестант бував обурений якою-небудь несправедливістю, він не зупинявся перед тим, щоб негайно висловити Богові своє незадоволення, заперечити Його вимоги та навіть твердо виставити перед Ним свої.

Щодо Жана-Батіста, то він дякував незримим силам Неба та Землі, про які зрозумів одного разу та назавжди, що ніколи не узнає їх імен та облич. І довго думав про Алікс — із солодким почуттям, що пророблена дорога вже наблизила його до неї.