Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

Якийсь час Богиня сиділа на подушках, напружено нагладжуючи білу кицьку, ніби очікувала прикмети щомиті. Більшість часу вона була зайнята. Її викликали на уроки, потім на молитви, а насамкінець — прийняти ванну. Поки вона виходила, Крістофер відчайдушно думав над тим, що він міг би зв’язатися з життям, яке, як він знав, лежить у ліжку в Замку. Він подумав, що міг би змусити його підвестися і робити за нього уроки. Але, хоча Крістофер чітко відчував цей відокремлений шматок себе, здавалося, він не має зв’язку з ним — або якщо і має, то не має ніякої можливості дізнатися про це напевне. «Роби уроки! — думав він. — Вилазь із ліжка і поводься, як я!» І знову в тисячний раз замислився, чому просто не підірвав Храм і не пішов. 

За якийсь час Богиня повернулася в довгій білій нічній сорочці, і на ній було тільки два браслети. В аркаді вона поцілувала на добраніч Матінку Праудфут і вляглася проміж своїх білих подушок, ніжно пригорнувши білу кицьку. 

— Тепер недовго, — сказала вона Крістоферу. 

— Краще б так і було! — сказав він. — Чесно, не розумію, чому ти скаржишся на життя. Я б проміняв Флавіана і Ґабріеля на Матінку Праудфут на першу вимогу! 

— Так, можливо, я і дурненька, — сонно погодилася Богиня. — Але, з іншого боку, я знаю, що ти не віриш в Ашет і маєш це бачити зовсім не так, як я. 

З її дихання Крістоферові стало зрозуміло, що Богиню здолав сон. Схоже, він і сам усе ж задрімав. Стіна, що нагадувала желе, виявилася не такою вже й незручною. 

Його розбудив химерний високий писк. Він був повний дивного відчаю, подібний до галасу, який здіймають пташенята, коли просять і просять, щоб батьки їх погодували. Крістофер різко прокинувся і побачив великий згусток білого місячного світла, що лежав на підлозі. 

— Глянь-но, — сказала Богиня. — Це і є прикмета. 

Її простягнута у вказівному жесті рука з браслетом опинилася в місячному світлі. Богиня показувала на білу кицьку Беті. Та лежала, застигло витягнувшись у згустку світла. Щось маленьке і дуже-дуже біле повзало і шкреблося навколо Беті, сповнюючи повітря відчайдушним тонким плачем. 

Богиня вистрибнула зі своїх подушок, упала навколішки і підняла крихітку. 

— Вона закоцюбла, — сказала вона. — Беті народила котеня і… 

Це була довга пауза. 

— Крістофере, — сказала Богиня, явно намагаючись опанувати свій голос. — Беті мертва. Це означає, що і я помру, коли вони отримають нову Живу Ашет. 

Стоячи навколішки біля мертвої кицьки, вона кричала, і кричала, і кричала. 

Світло зсунулося. Ноги залопотіли по підлозі. 

Крістофер намагався увіпхнути себе в стіну так глибоко, як тільки міг. Він знав, як почувається Богиня. Він почувався так само, коли прокинувся в морзі. Але він хотів би, щоб вона припинила кричати. Коли худа Матінка Праудфут увірвалася в кімнату в супроводі двох інших жриць, він доклав усіх зусиль, щоб почати закляття левітації. Але Богиня дотримала обіцянки. Продовжуючи кричати, вона відступила від жалюгідного тільця Беті, наче воно лякало її, і різко змахнула рукою так, що її дзеленкучі браслети торкнулися кінчика невидимого Крістоферового носа. Щастя, що браслети були срібні. 

Крістофер упав назад у власне ліжко в Замку з тріском, до якого він не звик. Він був суцільний і видимий, у піжамі, і, судячи зі світла, це був майже полудень. Він поспішно сів. Ґабріель де Вітт сидів у дерев’яному кріслі в іншому кінці кімнати, втупившись у нього ще похмуріше, ніж завжди. 

Розділ шістнадцятий 

Ґабріель сидів, поклавши лікті на бильця крісла, а довгі вузлуваті долоні сплівши на рівні свого орлиного носа. Здавалося, від його очей неможливо відвести погляд, як від драконячих. 

— Тож ви духовно мандруєте, — сказав він. — Я підозрюю, що ви до цього звичні. Це багато чого пояснило б. Чи не могли б ви люб’язно розповісти мені, де щойно були і чому у вас зайняло стільки часу повернутися назад. 

Тут Крістофер нічого не міг вдіяти, окрім як усе розповісти. Він волів би померти. Втратити життя було ніщо, порівняно з тим, як Ґабріель дивився на нього. 

— Храм Ашет! — сказав Ґабріель. — Дурне хлопчисько! Ашет — одна з найзлостивіших і наймстивіших богинь у Споріднених Світах. Її збройна Рука відома тим, що переслідує людей крізь світи багато років з набагато менших причин, ніж дали їй ви. Слава небесам, ви утрималися від підривання діри в Храмі. Мені легше, що у вас принаймні вистачило глузду лишити Живу Ашет її долі. 

— Її долі? Вони ж не збираються насправді її вбити, правда? — спитав Крістофер. 

— Звичайно, збираються, — сказав Ґабріель щонайсухіше і щонайспокійніше. — Це і був зміст прикмети: старша Богиня помирає, коли обирають нову Живу Ашет. Я гадаю, теорія твердить, що старша примножує силу божества. Ця має бути особливо цінною для них, оскільки вона, здається, є повноправною чародійкою. 

Крістофер перелякався. Він раптом зрозумів, що Богиня знала чи принаймні підозрювала, що має з нею трапитися. Ось чому вона намагалася змусити його допомогти їй. 

— Як ви можете бути таким спокійним? — сказав Крістофер. — У неї лише одне життя. Можете зробити щось, щоб допомогти їй? 

— Любий мій Крістофере, — сказав Ґабріель. — В усіх Низках і всіх Споріднених Світах є понад сотню інших світів, і в більшості з них існують звичаї, що лякають кожну цивілізовану людину. Якби я тринькав свій час і співчуття на це, в мене б його не лишилося на роботу, за яку мені платять, — запобігати незаконному використанню магії тут. Тому я мушу вжити заходів щодо вас. Чи ви заперечуєте, що незаконно використовували магію? 

— Я… — сказав Крістофер. 

— Ви майже напевне робили це, — сказав Ґабріель. — Ви мусили втратити щонайменше три зі своїх життів у якомусь іншому світі — і ви могли, наскільки я знаю, втратити усі шість за той час, що здійснювали духовні мандри. Але оскільки фізичне життя — те, яке ви мали втратити, як видно, лежало тут і спало, закони природи мусили викривитися, щоб уможливити для вас втрату життя належним чином. Ще трохи такого, і ви б утворили серйозну синґулярність у Низці Дванадцять. 

— Я не втрачав життя цього разу, — сказав Крістофер на свій захист. 

— Значить, мали втратити тоді, коли востаннє вирушили духовно мандрувати, — сказав Ґабріель. — Вам, безперечно, знову бракує одного. І це більше не має повторюватися, Крістофере. Зробіть мені ласку, негайно вдягніться і пройдіть зі мною до мого кабінету. 

— Еее… — сказав Крістофер. — Але я ще й не снідав. Можна мені?.. 

— Ні, — сказав Ґабріель. 

Із цього Крістофер зрозумів, що справи дуже кепські. Він зрозумів, що тремтить, коли встав і пішов до вбиральні. Двері вбиральні не замикалися. Крістофер розумів, що це Ґабріель тримає їх відчиненими сильним замовлянням, щоб переконатися, що Крістофер не збирається утекти. Під поглядом Ґабріеля він умився і одягнувся швидше, ніж будь-коли в житті. 

— Крістофере, — сказав Ґабріель, коли він поспішно зачісував волосся. — Ви маєте зрозуміти, що я глибоко стурбований через вас. Ніхто не повинен втрачати життя з такою швидкістю, як ви. Що відбувається? 

— Я не роблю це лише для того, щоб вас подратувати, — ущипливо сказав Крістофер. — Якщо ви так думаєте. 

Ґабріель зітхнув: 

— Певно, з мене поганий опікун, але свої обов’язки я знаю, — сказав він. — Поспішіть. 

Він мовчки рушив коридорами, так, що Крістофер