Мирослав Сивицький - Жартівники

власного будинку, що виблискував дахом серед дерев саду. — Он, двоповерховий особняк, у садку. Там і лив професор. Зрозуміли, ю?

Романа не здивувало, що батька розшукує якась іноземка. В останні дні професора розривають на шматки: з Німеччини прибула велика група спеціалістів з клініки професора Шварцебрумера й монтувала устаткування діагностичного центру, де батько зможе, нарешті, робити найскладніші нейрохірургічні операції. Ця вродлива леді, мабуть і була однією із отієї групи спеціалістів. Він пильно подивився на іноземку й за виразом обличчя збагнув, що з його пояснень леді анічогісінько не второпала…

— Прямо вверх…

— Пліз, — леді перехилилась через сидіння і відчинила протилежні від водія дверцята. — О вел… показать…

— О, єс! — розцвів Роман від такої пропозиції, швиденько обійшов машину й вмостився поряд на передньому сидінні.

— Добрий вечір, Ромчику! — пролунало таке знайоме насмішливо-бентежне у нього за спиною, коли авто рушило. Роман озирнувся. У цю ж мить міцні руки затиснули рота мокрим кляпом, щось гидотне вдарило в горло, він захлинувся і втратив свідомість…

Отямився зовсім голий у кімнаті, схожій на лікарняну палату, міцно прив’язаний за руки й ноги до билець широкого металевого ліжка. Поряд стояло дві, в сліпучо-білих халатах, особи жіночої статі й про щось перешіптувались.

— Ага, прочумався, — сказала крайня і повернулась до нього обличчям з широкою марлевою пов'язкою.

— Привіт, любчику! — самими очима всміхнулась її напарниця.

— Не тремти! Ми не будемо розбирати тебе на запчастини.

— Нікому гнилі, зіпсовані алкоголем і наркотиками нутрощі, паршиве серце не потрібні, окрім твоєї закоханої мерочки.

— Так що з тобою все буде о'кей!

— Ми обіцяємо, ти звідси вийдеш живим.

— Лише до весілля зробимо невеличкий подаруночок, — Неоніла піднесла йому до очей блискучий скальпель. — Ми тебе, всього-навсього каструємо.

— Та ви що, вар'ятки? Ви при своєму розумі?

— А ти при чиєму був, коли намагався з наших посестер виймати печінки та серце?

— Таке зморозите… Це ж були лише жартики…

— За те ми не жартуємо! Однак, у нас залишилось трохи милосердя.

— І зробимо з тебе нутра.

— Виріжемо лише одне яєчко.

— Знай наше добре серце.

— Та ви що! Та ви знаєте, що вам за це буде?

— Знаємо… Не пахкай!

— Наркоз! — скомандувала крайня і міцні дівочі руки вже надівають маску.

— Рахуй, Ромчику, або співай.

Хлопець відчув, як у горлі щось тихо хлопнуло, одлетіли враз кудись руки й ноги, він став провалюватись у глибоку й темну безодню. На якусь мить у згасаючій свідомості ще побачив, як з бічної кімнати вийшло дві красуні, на ходу скинули халати й зовсім голими стали наближатись до нього… Крізь тихий гул ще вловлював якісь шматки розмови, сміх, аж поки зовсім не поринув у забуття.

Коли знову отямився і розплющив очі — високо в небі висів місяць. Десь поряд, у жнив'яному полі, скрипів деркач, кумкали жаби, і пахло сушеними грибами та переспілими папірівками. Довго кліпав очима, силкуючись зрозуміти, що з ним, де він, аж поки на тлі зоряного неба не вирисувався темний силует батькової дачі, тоді здогадався, що лежить у дачному садку.

Звівся на ноги, роззирнувся навкруги, ступнув кілька кроків і враз присів. Шугнуло в голову — реальність чи сон, начебто його збирались каструвати? З нервовим дрожем, плутаючись у ґудзиках, опустив штани — там було все гаразд.

— Тьху ти, і присниться ж таке! — видихнув з радістю, рушив ледь вловимою стежиною до будинку й враз зупинився, наче наткнувся на скляну стіну. — Постій, а як же тоді опинився отут?

Мов полуда почала спадати, і крізь густий морок прорисувалась картина тихого надвечір'я, престижне авто, класна леді й знайомий Надійчин голосочок.

— Ну, студенточко, ну почекай! — погрозив кулаком у далечінь, де над темним масивом лісів сяяла заграва вогнів містечка Триболі…

Вранці до Тернограда добрався першим автобусом і ламав голову, куди ж це його вчора завезли, що намагались зробити, й чому не зробили? Пожаліли, перешкодив хто, чи може ґвалтували безпам'ятного?

«Хто вони, оті дівулі? А що, коли сифілітички? Ото був би подаруночок для початку сімейного життя! Слід негайно перевіритись… А що, коли інфікували СНІДом? — від такої думки волосся дибом стало. — Оце б була хохма, оце б була ціна твоїм жартикам! Попереджав предок, що ота лярва, народжена під знаком Козерога, не подарує й обов'язково помститься, а він тільки посміхався зверхньо. Тепер смійся на кутні!»

Попередивши по телефону предків, переночував на дачі, з досвітку поїхав додому, позичив автомобіля і чим скоріше поперся у Триболі.

Переступивши поріг вестибюлю училища культури, зупинився: до самої стелі нагромаджувалося переплетіння риштувань, з-поміж лісу стійок випурхнула зграйка дівчат у заляпаних вапном спецівках і, зі сміхом, шмигнули мимо нього, За риштуванням, з глибини довгого коридору, доносились глухі удари молотка, й десь, на другому чи третьому поверсі, вищала шліфувальна машинка. Пахло свіжим вапном і сумішшю лаку та олійних фарб.

У кутку, за бар'єром, біля широкого й високого вікна, на місці вахтера сиділа молода дівчина, за всіма ознаками студентка, з чорним, як у ворона крило, волоссям.

— Вавілонська вежа? — кивнувши на риштування, зронив Роман, підступаючи до бар'єру. — Ремонт?

— Руками студентів, — охоче озвалась і приязно всміхнулась чорнявка, пригасивши довгими віями лукавий зблиск карих вогників. — Ви когось шукаєте?

— А так… Добрий день… Мені потрібна Надійка Сиволапка. Якщо можна, покличте, будь ласка.

— З якого курсу?

— З бібліотечного.

— Ви ким їй доводитесь? — цікавиться Зоряна. А це саме вона сиділа за бар'єром, підмінивши вахтерку, в якої до смерті розболівся зуб, і та пішла до дантиста.

— Рідний брат.

— Молодший, старший? — відверто кпинить, але хлопець цього поки що не завважує.

— Старший.

— Дивно.

— Що дивного у тому, що брат запитує про сестру.

— Та ні. Це в нормі речей. Адже кожну нашу студентку, особливо тих, що мешкають у гуртожитку, відвідують тільки рідні та двоюрідні брати, інколи по два на один вечір, — ховає усмішку Зоряна. — А дивне те, що тут ніяка Сиволапка ніколи не вчилась!

— Як це не вчилась?

— Дуже просто! Ось список усіх студентів, — Зоряна поклала перед ним товсту амбарну книжку у твердих палітурках. — Можете перевірити!

— Оба-на! — вигукнув Роман. — Вміють же люди жартувати.

— Я не жартую.

— Я не про вас.

— Зрозуміло, — зронила співчутливо. — Щось не надто чемною виявилась ваша сестричка!

Зоряна пильно дивиться у сині очі юнака, загадково посміхається, і йому враз здалося, що він уже десь бачив оці очі.

— Зізнайтеся, що обвела вас якась навколо пальця? А, може ще й обікрала?

— Ні, не обвела… Ви впевнені, що тут ніколи не вчилась Надійка Сиволапка?

— Я сама закінчила бібліотечний. Ось погляньте на мій диплом, — вона розщібнула сумочку