Шарлотта Бронте - Учитель

завжди була поруч із Френсіс, закутана в грубі одежі суворості, й проявлялася лише нечастим зацікавленим поглядом чи сердечним або ласкавим словом; непідробний інтерес, замаскований під показною владністю, доповнений щирою турботою, спонукав та скеровував її дії, але водночас і допомагав їй: ось які засоби використовував, бо саме вони найкраще відповідали почуттям Френсіс і викликали в її натурі — гордій та сором’язливій водночас — глибокий резонанс.

Переваги моєї системи почали проявлятись і в її новій поведінці як вчительки: тепер мадемуазель Анрі займала своє місце в класі з твердим та рішучим виглядом, який відразу ж переконував учениць, що її слід слухатись — і вони почали слухатися! Відчували, що час панування над нею закінчивсь. Якщо котрась із учениць чинила опір, то Френсіс уже не брала так до серця її бунт; тепер мала джерело втіхи, яке вони не здатні були осушити, та опору, котру вони не в змозі зламати; раніше, коли її ображали, вона плакала, тепер — сміялася.

Читання вголос одного з devoirs мадемуазель Анрі продемонструвало всім і кожному її талант; я добре пам’ятаю тему — то був лист емігранта своїм друзям на батьківщину. Починався він просто; дуже природно, за допомогою графічних засобів було змальовано пейзаж — первісний ліс і величну ріку десь у Новому Світі — піщана рівнина, заросла чагарником, де не побачиш ані паруса, ані прапора — саме тут і відбувалася дія, описана в посланні. Усі труднощі та небезпеки, що чатують на життя переселенця, були змальовані тільки натяками; сказавши лише кілька слів за темою, мадемуазель Анрі вдалось, однак, зробити чутним голос рішучості, терпіння і дерзань. Побічно було згадано нещастя, які вигнали чоловіка з рідної країни; незаплямована честь, непохитна незалежність, незнищенна самоповага також узяли тут слово. Згадані були минулі дні; описані гіркота розставання, жалкування з приводу від’їзду; в кожному рядку відчувалися справжні почуття — сильні та прекрасні. Наприкінці листа авторка пропонувала розраду — тут заговорила релігійна віра, і висловлювалася вона добре.

Devoir було написане майстерно — мовою простою та вишуканою; стилем енергійним і гармонійним водночас.

Будучи достатньо ознайомленою з англійською мовою, мадемуазель Ретер розуміла прочитане чи сказане в її присутності, хоча сама не могла ні говорити, ні писати цією мовою. Під час аналізування згаданого devoir вона сиділа і спокійно займалася своєю роботою, а руки та очі її були зайняті чи то вив’язуванням riviere,[180] чи то утворенням оборочки навколо батистового носовичка; вона нічого не сказала; її лице та чоло під маскою повної незворушності були так само позбавлені виразу, як і губи. Ні здивування, ні задоволення, схвалення чи інтерес не проступали на її обличчі; не було там також зневаги, заздрощів, гніву та втоми; якщо на ньому щось і читалось, то це було таке:

«Справа надто банальна, щоб викликати якісь почуття або спонукати висловлювати свою думку».

Щойно я закінчив урок, як піднявся шум і кілька учениць обступили мадемуазель Анрі, засипаючи її вітаннями з успіхом; й одразу ж почувся стриманий голос директриси:

— Юні леді; ті з вас, хто має плащі та парасольки, мають поспішити, щоб повернутися додому до зливи (дощ лише починався); всі інші чекатимуть, поки за ними прийдуть служниці.

І школа збезлюдніла, бо була вже четверта година.

— Monsieur, на одне слово, — сказала мадемуазель Ретер, підіймаючись на estrade і помахом руки показуючи, щоб я залишив на хвильку свого касторового капелюха, якого вже встиг узяти.

— Mademoiselle, я до ваших послуг…

— Monsieur, це, звичайно, хороший план — заохочувати зусилля молоді, нахвалюючи успіхи якоїсь однієї старанної учениці, але чи не хочете ви уточнити, що в даному конкретному випадку мадемуазель Анрі навряд чи можна вважати конкуренткою для інших учениць? Вона старша за багатьох з них і мала особливі умови для вивчення англійської; з іншого боку, за суспільним становищем вона стоїть дещо нижче за багатьох з них; за цих обставин прилюдне виділення мадемуазель Анрі викликає порівняння і збуджує почуття, які навряд чи можна назвати сприятливими для її особистості. Турбота про матеріальний добробут мадемуазель Анрі вселяє у мене бажання убезпечити її від таких неприємностей; окрім того, monsieur — і я вам про це вже казала — в її характері явно переважає самолюбство, і популярність сприяє розвитку цього почуття, а в ній його краще подавляти — її радше слід осаджувати, ніж піднімати; і ще я вважаю, monsieur, — принаймні, мені так здається — що амбіції, а особливо літературні, це не ті якості, які слід заохочувати в жінці: чи не була б мадемуазель Анрі спокійнішою й щасливішою, якби її вчили, що справжнє її покликання полягає в сумлінному виконанні суспільних обов’язків, а не в прагненні до визнання та оплесків? Можливо, вона ніколи не вийде заміж: маючи мізерні доходи та скромні зв’язки, ще й не надто міцного здоров’я (думаю, що в неї сухоти — принаймні, від цього померла її мати), цілком ймовірно, що вона так ніколи і не вийде. Я не бачу для неї способу досягти становища, за якого такий крок став би можливим; і навіть у безшлюбності для неї було б краще зберегти спосіб життя та звички достойної і респектабельної жінки.

— Безперечно, mademoiselle, — такою була моя відповідь. — Ваші слова не викликають сумнівів, — й боячись, що її тирада відновиться, після цієї задушевної репліки я відступив.

Минуло два тижні, й проти імені мадемуазель Анрі в класному журналі я помітив пропуск — зазвичай вона регулярно відвідувала заняття. Ще кілька днів дивувався, чому її нема, але не бажав з’ясовувати причину; я сподівався, що якось випадково дізнаюся те, що мене цікавило, бо своїм запитанням не хотів викликати глузливі посмішки та перешіптування. Але коли минув тиждень, а місце біля дверей і далі залишалося незайнятим, і жодна учениця не згадала про це ні словом — навпаки, я помітив, що на цю тему не говорять навмисне — я вирішив coute que coute[181] пробити крижану стіну мовчання. Інформаторкою я вибрав собі Сільві, бо знав, що від неї отримаю принаймні розумну відповідь, яка не супроводжуватиметься ухилянням, хихотінням та іншими проявами дурощів.

— Ou done est mademoiselle Henry?[182] — одного дня запитав я, повертаючи Сільві зошит після перегляду.

— Elie estpartie, monsieur.[183]

— Partie? Et pour combien de temps? Quand revien-dra-t-elle?[184]

— Elie est partie pour toujours, monsieur; elle ne reviendra plus.[185]

— Ah! — мимоволі вигукнув я; хвильку помовчавши, я запитав:

— Еn etes-vous bien sure, Sylvie?[186]

— Oui, oui, monsieur, mademoiselle