Мілан Кундера - Жарт

пласти народної музики і джазу. Обидва однаково сприяли ґенезі новітньої серйозної музики XX століття. Проте для музики широких мас все поточилося по-іншому.

Давній мелос європейських народів не лишив у ній жодного сліду. Тут одноосібно запанував джаз. І з цього й розпочинається наше завдання.

Авжеж, немає сумніву: у давньому корінні нашої народної музики криється та сама потуга, що й у джазі. Він відзначається власного, тільки йому притаманною мелодикою, де весь час присутній первісний гексахорд стародавніх негритянських пісень. Але наша народна музика теж відзначається власного мелодикою, яка тонально набагато розмаїтіша. Джаз має ритмічну самобутність, його дивовижна складність формувалася десятками століть на основі культури гри на африканських тамбуринах і тамтамах. Але заразом ритми нашої музики належить лише їй. Зрештою, джаз базується на імпровізації. Проте чудові концерти скрипалів, які ніколи не вміли читати ноти, теж мають за основу імпровізацію.

Одне відокремлює нас від джазу, додав Людвік. Він дуже швидко розвивається й міняється. Його стиль — це рух. Крутим шляхом підіймається він від нью-орлеанської поліфонії через свінґ до бібопу й далі. Новому Орлеанові навіть не снилися ті гармонії, які є в сучасному джазі. Наша народна музика — це красуня, що вже цілі століття спить непробудним сном. Ми повинні розбудити її. Вона повинна ввійти в сучасне життя й розвиватися в ньому, як ото джаз. Не перестаючи бути сама собою, не втрачаючи ні крихти своєї мелодики і ритміки, вона повинна відкривати нові стильові фази. Це дуже непросто. Це величезна праця. І виконати її можна лише за соціалізму.

А до чого тут соціалізм? — запротестували ми.

Він пояснив. Давнє село жило громадою. Обряди пронизували сільський рік від початку до кінця. Народне мистецтво було невіддільне від цих обрядів. За доби романтизму уявляли, ніби селянку в полі охоплювало піднесення й пісня била з її уст, немов джерело зі скелі. Проте народна пісня народжувалася не так, як авторські вірші. Поет творить, щоб виразити самого себе, заявити світові про свою унікальність. Співаючи народну пісню, люди намагаються не виділитися, а злитися із загалом. Вона росте, мов сталактит. Крапля за краплею обростає новими мотивами, новими варіаціями. Передається від покоління до покоління, і кожен співак додає до неї щось нове. У такий спосіб у кожної пісні було чимало авторів, які скромно губилися в її тіні. Жодна народна пісня не існувала просто так, сама для себе. Вона мала чітко визначену функцію. Одні пісні виконували під час весілля, другі — під час збирання врожаю, на гулянні, під час Різдва, косовиці, були танцювальні й були похоронні пісні. Навіть любовні пісні не існували поза певними усталеними обрядами. Вечірні гуляння, співи під вікнами, пропозиція одружитися — все це були колективні обряди, і пісня відігравала в них чітко визначену роль.

Капіталізм зруйнував це колективне життя. Народне мистецтво втратило свій ґрунт, свій сенс існування, свої функції. Даремно силкуватися відродити його в суспільстві, де людина живе осібно від інших, лише для себе самої. Та соціалізм звільнить людей від гніту самоти. Вони житимуть у нових спільнотах, об’єднані спільним інтересом. Їхнє приватне життя буде нерозривно пов’язане з громадським. Їх згуртує ціла низка обрядів. Декотрі будуть запозичені з минулого: свято обжинків, танцювальні вечори, звичаї, пов’язані з працею. Інші будуть нововведеннями: святкування Першого травня, мітинги, річниця визволення, зібрання. І народне мистецтво скрізь знайде своє місце. Скрізь воно розвиватиметься, мінятиметься, оновлюватиметься. Розуміємо ми це чи ні?

І справді, незабаром виявилося, що неймовірне стало дійсністю. Ніхто так багато не зробив для нашого народного мистецтва, як уряд комуністів. Він виділив величезні суми для створення нових ансамблів. Народна музика, скрипка і цимбали щодня звучали по радіо. Моравські пісні заполонили університети, свята Першого травня, молодіжні танцювальні вечори, урочисті концерти. Джаз на просторах нашої батьківщини цілком зник, навіть більше, він почав вважатися символом західного капіталізму і його занепадницьких настроїв. Молодь покинула танцювати танго й усякі там буґі-вуґі, почала віддавати перевагу хороводам, де танцюють, поклавши руки на плечі сусідів.

Комуністична партія намагалася витворити новий стиль життя. Він ґрунтувався на славетному визначенні, яке дав Сталін новому мистецтву: національне за формою, соціалістичне за змістом. І тієї національної форми могло надати нашій музиці, нашим танцям і нашій поезії лише народне мистецтво.

Наш оркестр полинув бурхливими хвилями тієї політики. Незабаром про нього дізналися у всій країні. У ньому зросла кількість співаків і танцівників, він став великим колективом, що виступав на численних сценах і щороку їздив на гастролі за кордон. І співали ми не лише про розбійника, який убив свою коханку, а й пісні, що їх складали самі. Наприклад, пісню про Сталіна або про кооперативні жнива. Наші пісні були не лише нагадуванням про давні часи. Вони належали до новітньої історії, супроводжували її.

Комуністична партія всіляко сприяла нам, тож наші політичні остороги незабаром розвіялися. На початку сорок дев’ятого року я вступив до партії. Один по одному те саме зробили і мої друзі з оркестру.

7

Проте ми з Людвіком завжди залишалися друзями. Коли ж промайнула поміж нами перша тінь неприязні?

Знаю, звісно. Ще й як знаю. Це було під час мого весілля.

У Брно я навчався у вищому музичному училищі по класу скрипки і заразом слухав в університеті курс із музикознавства. Третього року я відчув, що мені якось незатишно тут. Удома батькові робилося дедалі гірше. У нього стався крововилив у мозок. Його порятували, але він мусив дуже берегтися. Мене гнітило, що він там перебуває на самоті. Як щось із ним станеться, він не зможе навіть послати мені телеграму. З тривогою на душі приїздив я до нього щосуботи і їхав від нього в понеділок, охоплений ще дужчою тривогою. Якось я вже не зміг витерпіти її. Вона не давала мені спокою в понеділок, у вівторок посилилася, а в середу я покидав усі свої речі у валізу, розрахувався за житло і сказав, що вже не приїду.

Наче зараз бачу, як прямую від вокзалу до нашої домівки. Щоб дістатися до села, яке було близько від міста, треба було пройти через поле. Була осінь, мало вже смеркати. Віяв вітер, дітлахи запускали повітряних зміїв, що танцювали в небі на довгих шворках. Батько теж колись робив для мене такого змія. Ми ходили в поля, батько запускав його і біг, щоб вітер підхопив змія і поніс у височінь. Усе це не дуже захоплювало мене. Батька воно захоплювало дужче. Той спогад розчулив, і я