Фіцджеральд Френсіс Скотт - Великий Гетсбі, Фіцджеральд Френсіс Скотт

- Дванадцять.

- А діток мали? Ну ж бо, Джордже, посидь тихо. Я тебе питаю: ви мали діток?

Тверді коричневі жуки безнастанно бились об тьмяну лампу, й щоразу, коли дорогою повз гараж проїздила машина, Міхалісу здавалося, що це та сама, яка зникла, не зупинившись, кілька годин тому. Йому не хотілося виходити в гараж - не хотілося бачити заплямований кров’ю верстат, на якому перед тим лежало тіло; тому він безпорадно крутився по конторці - над ранок він знав уже кожну річ у ній до найменших деталей - і час від часу підсідав до Вільсона, намагаючись заспокоїти його:

- До якої церкви ти ходиш, Джордже? Скажи. Навіть якщо ти давно в ній не був - це не страшно. Хочеш, я подзвоню до твоєї церкви й попрошу священика, щоб він прийшов і поговорив з тобою?

- Не ходжу я ні до якої церкви.

- Без церкви не можна, Джордже, без неї не обійтись - от хоча б у таких випадках. І не повірю я, що ти ніколи до церкви не ходив. Зрештою, вінчався ж ти в церкві, так? Та ти слухай, Джордже, слухай мене. Адже вінчався ти в церкві?

- То було давно.

Витративши на відповідь неабияке зусилля, Вільсон на хвилину перестав розгойдуватись і затих. Потім у його збляклих очах знову з’явився отой вираз болісного здивування.

- Зазирни он до тієї шухляди,- сказав він, показуючи на свій стіл.

- До якої саме?

- Он до тієї.

Міхаліс висунув найближчу до нього шухляду. Там не було нічого, крім собачого повідка з нашийником - видно, дорогим, з доброї шкіри, оздобленої сріблом.

- Ти про це? - спитав Міхаліс, вийнявши поводок із шухляди.

Вільсон кивнув, не зводячи з нього очей.

- Я знайшов його в неї вчора вдень. Вона почала мені щось плести, але я зразу відчув, що вона бреше.

- Стривай, стривай. Твоя жінка купила його?

- Воно лежало в неї на столику, загорнуте в тонкий папір.

Міхаліс не побачив у цьому нічого дивного й почав наводити Вільсону причини, з яких дружині його могло заманутися купити собачий поводок. Та, видно, такі самі пояснення Вільсон чув від Міртл - від знову зашепотів: «Ой боже мій! Ой боже мій!» - і його розрадникові довелось замовкнути.

- Тож він і убив її,- сказав Вільсон, і нижня щелепа його відвисла.

- Хто - він?

- Я його знайду. Я знаю як.

- Ти верзеш казна-що, Джордже,- сказав його приятель.- З горя в тебе потьмарився розум, і ти сам не знаєш, що говориш. Посидь краще тихо - скоро вже світатиме.

- Він убив її.

- Це був нещасливий випадок, Джордже.

Вільсон похитав головою. Очі його звузилися, стулені губи ворухнулись у зневажливій заперечливій гримасі.

- Ні,- мовив він рішуче.- Я звик вірити людям на слово і зроду мухи не скривдив, та як я вже щось знаю, то знаю. Це він їхав у тій машині. Вона вибігла до нього, хотіла щось сказати, але він не побажав зупинитися.

Міхаліс і сам це бачив, але йому не спало на думку надавати цьому якогось значення. Він вважав, що місіс Вільсон вискочила на дорогу, тікаючи від чоловіка, а не для того, щоб зупинити якусь там машину.

- Хіба ж вона така?

- Така, що не розкусиш,- сказав Вільсон, неначе це було відповіддю на запитання.- Ох-х-х...

Він знову почав розгойдуватись, а Міхаліс стояв, крутячи в руці поводок.

- Може, в тебе є якийсь приятель, Джордже? Я подзвонив би, викликав його сюди.

Даремна надія - які там приятелі, коли Вільсона не вистачало навіть для власної дружини. Трохи згодом щось змінилося в кімнаті, вікно зробилося світлішим, синявим, і Міхаліс зраділо подумав, що до світанку вже недалеко. А о п’ятій надворі посвітлішало так, що вже можна було погасити світло.

Вільсон осклілими очима задивився на сірі хмарки над кучугурами жужелиці - здіймаючись, вони набували фантастичних обрисів, а вранішній вітерець зіштовхував їх і розганяв.

- Я поговорив з нею,- зашепотів він по довгій мовчанці.- Сказав їй, що мене вона може обдурити, але господа бога не обдурить. Я підвів її до вікна...- Він насилу звівся на ноги і, підійшовши до вікна, притиснувся лобом до шибки.- І сказав їй: «Господь бог знає, що ти робила, знає про тебе геть усе. Мене ти можеш обдурити, але господа бога не обдуриш».

Стоячи позад нього, Міхаліс побачив, куди він дивиться, і здригнувся - Вільсон дивився на величезні збляклі очі доктора Т. Дж. Еклберга, що виринали з імли.

- Господь бог усе бачить,- повторив Вільсон.

- Та це ж просто реклама! - вигукнув Міхаліс. Але він не витримав і відвернувся від тих очей, а Вільсон ще довго стояв перед вікном і кивав головою, вдивляючись у світанкову сутінь.

О шостій годині вже вкрай знесилений Міхаліс полегшено зітхнув, почувши, як перед гаражем зупинилася машина. Це повернувся, додержавши слова, один з чоловіків, що просиділи в конторці до ночі. Міхаліс приготував сніданок для трьох, і вони вдвох його з’їли. Вільсон поводився вже спокійніше, і Міхаліс пішов додому перепочити; а коли за чотири години він прокинувся й прибіг до гаража, Вільсона там не було.

Згодом з’ясувалося, що він добувся - ідучи весь час пішки - аж до Порт-Рузвельта, а звідти завернув до Гедсхілла, де купив у буфеті сандвіч, до якого не доторкнувся, і випив чашку кави. Певно, він стомився і йшов дуже повільно, бо до Гедсхілла потрапив тільки опівдні. Визначити, що він робив, перше ніж опинився там, було неважко - знайшлися хлопчаки, які бачили на дорозі чоловіка, «мовби несповна розуму», і деяким водіям запам’ятався перехожий, котрий якось чудно придивлявся до кожної машини. Але далі слід його губився на цілих три години. Поліція, на підставі сказаних ним Міхалісові слів, що «він знає, яй знайти», дійшла висновку, що Вільсон цей час ходив від гаража до гаража, розпитуючи, чи не скаже хто, де стоїть жовта машина. Та з іншого боку, не знайшовся жоден власник гаража, який бачив би його, і, можливо, Вільсон удався до якогось іншого, легшого