Оксана Дмитрівна Іваненко - Марiя

Наталя Олексіївна сидить, закусивши губи і стиснувши під підборіддям пальці. «Пані Огарьова» — представляє її завжди Герцен. І він, такий непорівнянний ні з ким, блискуче розумний, найбільше «людина» з усіх, кого бачила, і знаю, і бачитиму, і знатиму, чом ставить він мене в таке прикре, фальшиве становище! І завжди виникає думка при зустрічах з кожним із давніх друзів: «Чи знають? Чи здогадуються?»

Звичайно, цікаво, коли приїздить Тургенев. Звичайно, він про все сам знає, і хоч він безмежно тактовний і ніколи й знаку не подасть, що його щось дивує (ще б пак його дивувало!), вона завжди при ньому дратується: «Він порівнює мене з Наталі, тою, першою Наталі». Вона починає підсвідоме ненавидіти Тургенева...

А оці Маркевичі? Як він, Герцен, розмовляв з пані Маркович, а вона й очей з нього не зводила і наче ковтала кожне слово. Чоловікам це подобається...

Він, певне, порівнював мене з нею, письменницею, самостійною жінкою?

А Огарьов? Ат, йому байдуже щодо мене, щодо всіх. Невже йому цікавіше з Мері, цією пройдисвіткою, яку підібрав на вулиці і тепер вештається до неї, йому краще з нею, простою, напівписьменною дівкою, ніж зі мною, бо так зовсім не боляче поставився до наших взаємин з Герценом? Невже вона могла йому замінити мене? Невже йому просто легше, що я не з ним? Навіть тіні образи, люті, непорозуміння не виникло з Герценом Тільки докори мені — і зовсім не за Герцена. «Ти не стала матір'ю дітям моєї сестри і брата», і ця його любов до Лізи! Він умліває коло неї, вона зве його татом, як і ті герценівські діти — «папа Ага», а Герцена, батька, «дядею», і це подобається Герцену! А їй щоразу — як кинджал у серце. Ну, як це може подобатись звичайній люблячій жінці? Він Огарьова любить більше за мене. Та чи любить він мене хоч трохи? Він любить Огарьова, Лізу, тих своїх дітей, усіх, тільки не мене. Ненавиджу Огарьова. Ненавиджу тих дітей. Ненавиджу Мейзенбуг, цю стару дівкуідеалістку. Теж свої риб'ячі очі не зводить з Герцена. Перекладає його статті. Любить, як божевільна, цю вередливу Ольгу — своїх не було, а це ж герценівське! Забирає з собою, щоб був привід листуватися, підтримувати зв'язок...

І всі вони праві, крім мене!

Де мені знайти порятунок!? Ліза! Ліза моя! Моя Ліза і Герцена. Наша дочка. Хан не любить. Але дочка — наша — обох нас. І нічого тут не поробиш. І не хочу нікого бачити і ні з ким говорити. Треба все ж таки лягати. Я обіцяла сама переглянути коректуру.

Кинути б усе й опинитися в Росії. З ким?

От заберу Лізу й поїду. Що тоді вони обидва без Лізи — і Герцен, і Огарьов? А як же Ліза без Герцена? Я, я сама в усьому винна і перед Лізою, і перед тими дітьми. Хіба я люта мачуха? Хіба я не друг і Огарьову, і Герцену на все життя? Боже мій, що мені робити?

Треба швидше переглянути коректуру...

9

Що було насправді спільне з Опанасом, так це — гостинність. Якось давно, коли вони тільки побрались і збирались поїхати до його родичів, він розповідав дружині, що пам'ятає — діди були досить заможні, не те щоб багаті, а поміщики в достатку, а потім дуже зубожіли.

— Чому? — спитала Маруся.

І Опанас Васильович серйозно і спокійно, зовсім без осуду, відповів:

— Через гостей. Дуже гостей любили приймати. Хто у нас тільки не жив! Місяцями, і свої, і чужі, і близькі, й далекі, і знайомі, і незнайомі. І всіх любили від щирого серця прийняти, а коли вже свято яке, іменини чиїсь, — то вже весь повіт знав — у Маркевичів столи і в хаті, і на дворі від частування вгинаються, і всім рівно раді будуть, ніхто ображеним не лишиться.

— Пиріжки та гулі не одного в постоли взули, — сміялася Маруся на це пояснення.

У «молодих» Маркевичів — Опанаса і Марії — з їхнім кочовим життям, зміною посад ані можливостей, ані умов до «прийомів» та свят не було, але всі друзі знали — більшої гостинності та привітності важко знайти. І в обох — на щастя чи на жаль — абсолютно легке ставлення до грошей. Завелися — значить, можна потратити! Ще була спільна риса — любов до подарунків. Не бажати подарунків собі, а навпаки — дарувати.

Не тому, що так чудесно приймав їх Герцен у Лондоні, не шкодував ані часу, ані ласки, не у відповідь на це хотілося якнайтепліше зустріти його тут, в Остенде, а тому, що відчула неспокій, неналагодженість внутрішню в його домі, і бажалося зробити все, як для рідної людини. Про все вона намагалася зарані подбати і влаштувати так, щоб ніякі дрібниці не заважали і не непокоїли і щоб той короткий час, який мали провести тут Олександр Іванович з сином Сашею — «Герценом-Юніором» (у Лондоні його тоді не було), можна було вільно погуляти, поговорити.

Вже сходячи з трапа, Герцен побачив радісні великі очі Марії і руку, піднесену вгору. Вона тільки усміхалась, а немов лунало:

«Я тут! Я чекаю на вас!»

— Он дивись, — каже він Саші, — Марія Олександрівна нас зустрічає.

— Ну як, як ви перепливли? Як Олександр Олександрович? Не качало? — питала Марія, тиснучи руки.

— Уявіть собі, вперше Саша спав цілу дорогу. Ну, а я здоровий, як риба, качка на мене не діє!

— Ми вам