Артур Конан Дойль - Вигнанці

— Нам може загрожувати небезпека.

— Яка?

— Багато хто хотів би перешкодити цьому шлюбові. Усі. перші особи держави настроєні проти нього. Якби їм удалося затримати нас, то й шлюб був би відкладений принаймні на добу.

— Але я думав, що це таємниця?

— Таємниць не буває при дворі. Дофін, брат і всі друзі їхні були б дуже раді побачити гонців у Сені, перше ніж їм удасться добутись до будинка архієпископа. Але хто це?

Перед ним, на доріжці, показалась дебела постать. Коли. вона наблизилась, кольорова лампочка, що спускалась з одного з дерев, освітила блакитний з сріблом мундир гвардійського офіцера. То був майор де Бріссак, однополчанин де Катіна.

— Ей! Куди прямуєте?

— В Париж, майор.

— Я сам їду туди через годину. Чи не підождете мене? Рушимо разом.

— Жалкую, але в мене спішна справа. Не можна гаяти ні хвилини.

— Гаразд. До побачення і приємної прогулянки.

— А що, він певна людина, ваш друг майор? — спитав, оглядаючись, Амос Грін.

— Так, на нього можна цілком звіритись.

— Ну то я хотів би переговорити з ним.

Американець швидко кинувся назад по доріжці, а де Катіна стояв розсерджений, що даремно затримуються. Минуло цілих п'ять хвилин, доки повернувся його супутник, а гаряча кров французького воїна уже кипіла нетерпінням і гнівом.

— Гадаю, вам слід їхати в Париж самому, мій друже, — гукнув він. — Коли я їду з наказу короля, то не можу затримуватись через ваші примхи.

— Дуже шкода, — спокійно відповів Грін. — Мені треба було сказати дещо вашому майорові, і я думав, що, може, мені не доведеться знов побачитися з ним.

— Ну от і коні, — промовив капітан, відчиняючи хвіртку. — Ви нагодували й напоїли їх, Жак?

— Так, капітан! — відрапортував той, що держав коней.

— Ну, так стрибай у сідло, друже Грін, і не будемо зупинятись, аж поки спереду не заблищать вогні Парижа.

Солдат подивився їм услід, глузливо посміхнувшись.

— Не будете зупинятись, он як! — пробурмотів він, повертаючись іти назад. — Ну це ще побачимо, мій капітан, побачимо.

Понад милю приятелі проскакали голова в голову, коліно в коліно. З заходу здійнявся вітер, небо затягло важкими свинцевими хмарами, через які ледь-ледь прозирав місяць. Проте навіть у ці моменти на дорозі, обсадженій старими деревами, було темно, а коли зникало й це мізерне світло, то не було видно нічогісінько. Де Катіна тривожно напружував зір, дивлячись поверх вух свого коня, і тикався обличчям у гриву, намагаючись розглядіти шлях.

— Що ви скажете про дорогу,?

— З її вигляду можна сказати, що тут нібито проїхало кілька екіпажів.

— Що? Боже мій! Невже ви можете розглядіти їх сліди?

— Звичайно! А чому б і ні?

— Та тому, що я не бачу й самої дороги.

Амос Грін зареготав від усього серця.

— Якби вам доводилось так часто, як мені, мандрувати уночі в лісах, — промовив він, — там, де засвітити вогонь, значить рискувати волоссям на голові, ви звикли б по-кошачому користуватися зором.

— Тоді їдьте краще ви першим, а я за вами. От так! Еге! Це що таке?

Зненацька пролунав різкий звук, наче б щось лопнуло. На одну мить американець хитнувся в сідлі.

— Це ремінь від стремена. Він упав.

— Можете ви знайти його?

— Так, але я можу їхати й без нього. Їдьмо далі!

— Чудово! Тепер я бачу в пітьмі вашу постать.

Так вони проскакали ще кілька хвилин. Голова коня де Катіна майже торкалась хвоста Грінового коня. Раптом знов почувся такий самий звук, і капітан покотився з сідла на землю. Одначе він удержав поводи в руках і в одну мить уже знов опинився на спині коня, сиплючи прокльони так, як це робить тільки сердитий француз.

— Тисяча громів небесних! — гарячився він. — Що це таке?

— У вас теж лопнув ремінь?

— Два ремені за п'ять хвилин! Це неможливо.

— Неможливо, щоб це був випадок, — серйозно промовив американець, зіскакуючи з коня. — Ага, а це що таке? Другий ремінь у мене теж надрізаний к висить на ниточці.

— І мій теж. Я почуваю це, торкаючи його рукою. Є у вас кремінь. Треба викресати вогню.

— Ні, ні, людині безпечніше в темряві. Хай інші роблять це. Ми й так побачимо все, що нам треба.

— У мене надрізаний повід.

— У мене теж.

— І попруга.

— Дивно, як ми ще не зламали собі шиї. Хто це вчинив з нами таку штуку?

— Хто ж, як не цей негідник, Жак! Він же доглядав коней. Ну підожди, буде тобі, коли я повернусь до Версаля!

— Але чому він зважився на це?

— Ах, його підкупили! Він був знаряддям у руках людей які хотіли перешкодити нашій подорожі.

— Мабуть, що так. Але у них повинна бути якась таємна причина. Вони добре знали, що, надрізавши ремені, не перешкодять нам доїхати до Парижа, бо, в крайньому разі, ми зможемо їхати й без сідла або просто бігти, коли треба.

— Вони сподівались, що ми зламаємо собі шиї.

— Припустимо, один із нас міг би, але навряд чи обидва, бо випадок з одним застеріг би другого.

— Ну, то що ж, по-вашому, вони хотіли зробити? — нетерпляче крикнув де Катіна. — Бога ради, прийдемо ж,