Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

себе над вухом. І його зачепило. Добре, що рана, здається, не серйозна.

Верблюди, гублячи тяжкі в'юки, розбігались по рівнині, офіцери бігли з поля до табору, до наметів за горбами.

Ось і табір. У великому наметі похідного госпіталю метушня, стогін. Койки усі зайняті, поранених кладуть уже на землю. В подвійних індійських ношах-кріслах приносять нових.

Ось з одиночних нош з-під червоних завісок безсило звисає чиясь рука. Хто поранений? Полковник Честер, і тяжко. Доктор Бетсон блідий від перевтоми, краплі поту виблискують у нього на лобі.

Поранені лежать на підлозі, чекають черги. Санітар-індієць пройшов з купою корпії у великій чашці. Гарріс з ненавистю вдивляється у спокійне обличчя індійця. «Завдали нам сьогодні твої товариші прочухана!..» Лікар кивнув санітарові: полковника на стіл. Честер непритомний, він поранений у голову. Гарріс дивиться не на полковника, а на обличчя Бетсона. Лікар оглянув рану, випростався, мовчить. «Безнадійний!» — зрозумів Гарріс.

Який тяжкий день для британців! Шість офіцерів поранені, два з них тяжко, і от — сам полковник. А скільки солдатів!..

Через півгодини кінні совари уже мчали назад наскоком, прямо через табір, з шаленою сміливістю розкидавши намети, рубаючи направо і наліво. Вони промчали через східний кут табору, залишаючи за собою паніку, переляк, перестрибнули через сухе русло старого каналу і підскакали до стін фортеці. Ворота навстіж розчинились перед ними, городяни радісними криками вітали їх.

До пізнього вечора шумів народ у фортеці, святкуючи перемогу. «Джонні, мій хлопче, не їдь у Індію», — знущаючись, танцювали хлопчаки на міській стіні.

А «Білі Сорочки» по одному, по двоє, побиті, похмурі, мовчазні, в куряві, піску й колючках, тільки після заходу сонця почали збиратися в табір. Збиратись і просити пристановища в наметах Сімдесят п'ятого піхотного полку. Їх довго ще гнали убік від Курнаульського шосе кінні роз'їзди соварів.

«Білі перли падають в ціні», — писав того дня в таємному листі один багатий купець із Делі своєму довіреному приятелеві, торговцеві воском, у Лахор.

«Білими перлами» купець умовно. називав королівські війська за їх ясно-сірі похідні мундири; «червоним маїсом» — полки повсталих сипаїв за червоні формені куртки.

«Білі перли падають в ціні, — писав купець, — зате червоний маїс дорожчає».

Розділ двадцять другий
Чемберлен-саїб

Вночі у ставку приїхав Чемберлен. У великому наметі командуючого армією генерала Барнарда зібралася Військова рада.

Полковник Гарріс прийшов із забинтованою головою. Не він один був поранений: полковникові Вільсону з тиждень тому прострелили щоку, а молодий лейтенант Робертс, що приїхав з Чемберленом із Пенджабу, підтримував правою рукою перев'язану ліву. Робертса поранило дорогою.

Невілль Чемберлен, щойно призначений генерал-ад'ютантом при штабі прикордонних сил Пенджабу, сухий, жилавий, стрункий, в гарному мундирі із срібним шитвом, сів біля узголів'я койки командуючого. Барнард лежав у похідному ліжку, блідий, млявий, з обв'язаною шиєю. Кілька днів генерала мучив приступ якоїсь тяжкої хвороби; штабний лікар не знав, як її лікувати.

Розмову почав Вільсон. «Білі Сорочки» розбиті. Обоз з харчами і бойовими припасами перехоплений.

Вилазки з міста повторюються щодня. Ворог заходить і з флангу, і з тилу, захопив старий храм на Курнаульському шосе, може перервати зв'язок з Пенджабом — єдину дорогу, що залишалася досі відкритою. Британської піхоти в таборі майже немає, а вся тубільна — ненадійна. Кавалерія день і ніч несе пікетну службу, люди змучені: по двадцять годин у сідлі без перепочинку.

Гармат не вистачає; а ті, що є, дуже малі. Потрібні важкі гаубиці — двадцятичотирьохфунтові, потрібна облогова артилерія.

Чемберлен сухо кивнув.

— Так, — сказав Чемберлен.

У нього було вузьке, трохи асиметричне і бліде обличчя, — тієї особливої молочної блідості, яка буває інколи в жителів півночі, що не засмагають навіть в тропічному кліматі. Дрібненькі веснянки на крилах носа були чисто лондонського походження. Ніс красивий, тоненький, з горбиком, ледь-ледь скривлений, з правого боку зрізаний більше, ніж з лівого, від чого обидві половини обличчя здавалися неоднаковими.

Усі дивилися на генерал-лейтенанта. Що він привіз з Пенджабу?

Та Чемберлен не квапився.

— Калькутта? — спитав він.

— Зв'язок обірваний. З Калькутти досі підкріплень не було, жодного чоловіка, — сказав Вільсон.

Чемберлен знову кивнув.

— Так, — сказав він й обернувся до командуючого.

Змучене жовте обличчя Барнарда з припухлими повіками було нерухоме.

Чемберлен розглядав його спокійно і пильно.

— Яких заходів можна вжити зараз, генерале? — обережно спитав Чемберлен.

Барнард опустив очі під цим холодним поглядом, схожим на погляд щуки.

— Вжити заходів?.. — Барнард тихо застогнав і повернувся на своїй койці. — Вжити заходів… — Найбільше в світі генерал боявся будь-що починати. Занадто добре він пам'ятав, як після Кримської війни (він прослужив усю кампанію начальником штабу в лорда Раглана), — занадто добре пам'ятав Барнард, як засуджували тоді в Лондоні лорда Раглана за все, що він зробив, і ще більше за те, чого він не зробив…

Генерал Барнард, крекчучи, повернувся на койці — це була хвора і змучена людина. Чемберлен опустив білясті вії, ніби нічого не чуючи. Генерал, який відповідає на запитання тільки кректанням, — це було непристойно.

Вільсон чекав.

— Мої люди гинуть! — різко промовив Вільсон. — Мої гармати тут ні до чого не придатні. Якщо найближчим часом не буде надійного підкріплення із Пенджабу, я змушений буду зняти облогу й піти з-під Делі.

— Боже мій! — жалібно простогнав Барнард. — Що скажуть у Лондоні?

Всі подивилися на Чемберлена.

— Підкріплення з Пенджабу буде! — сухо відповів Чемберлен. — Сер Джон Лоуренс віддав наказ сформувати Летючу Пенджабську колону на