Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

не дають підвезти харчі, бойові припаси. Вночі сипаї викочують з воріт фортеці легкі гармати, підтягують їх майже до самого Хребта й обстрілюють табір. Мало не щоночі доводиться переносити на нове місце намет командуючого: повстанці дуже влучно стріляють. Генерал уже захворів від клопотів і прикростей, він не знає, у кого просити допомоги: ЗВ'ЯЗОК з Калькуттою перерваний, генерал Кольвін у сусідній Агрі блокований повсталими військами; єдина дорога, що зв'язує їх з Пенджабом, — Курнаульське шосе — увесь час під загрозою. Щоночі на шосе засада; тільки-но з'явиться британський кінний пікет, його одразу на місці уб'ють селяни, що засіли обабіч дороги. Ні в самому таборі, ні на шосе немає спокою ні вдень ні вночі. Куди не ступиш у цій країні, — земля горить під ногами. А тут ще малярія, холера, сонячні удари… Прокляте пекло!

Але сьогодні — визначний день. Сьогодні з Пенджабу, нарешті, прибуває підкріплення — старий британський королівський корпус «Білі Сорочки».

Півстоліття тому, ще за лорда Лейка, «Білі Сорочки» брали штурмом цю саму фортецю Делі, й до цього часу його офіцери вихваляються заслугами батьків і дідів. Жоден королівський полк індійської служби, — запевняють вони, — не зрівняється з «Білими Сорочками» хоробрістю в бою, витривалістю, звичкою до тропічного сонця.

«Старі Білі Брудні Сорочки лорда Лейка», — називають їх у Пенджабі за ясно-сірі димчаті мундири, на яких ніби осіла курява тропіків за ціле століття.

З невеликим запасом харчів у ранцях, з шістдесятьма патронами в сумці у кожного вони пройшли двісті миль за дев'яносто годин, під липневим сонцем, і до полудня вийшли на Курнаульське шосе, за кілька миль від табору.

Лише зараз прискакав верхівець. «Білі Сорочки» дуже бадьорі, співають свою відчайдушну пісню «Джонні, мій хлопче» і, мабуть, за годину будуть у таборі.

Гарріс чекав на їх прибуття, стоячи на вишці в центрі Хребта. Знизу до нього піднявся лейтенант Франк. Вони бачили якийсь рух на найближчій ділянці міської стіни, недалеко від Морійського бастіону. Отже, повстанці вже довідалися про наближення «Сорочок».

— Не туди дивитесь, полковнику! — Франк показував правіше, в бік Кабульських воріт.

Ворота були відчинені навстіж. Великий загін сипаїв виходив з фортеці з барабанним боєм, як на параді.

— І гармати тягнуть за собою! Дивіться!

Сипаї викочували з воріт легенькі польові гармати. Жителі міста метушились довкола, допомагали солдатам.

Хмарка куряви знялася далеко на Курнаульській дорозі. Це йшли «Сорочки».

— Увага, Франк!..

Стрілянина несподівано долинула звідкілясь ліворуч. Біля самого шосе рундуки давно опустілого заміського Пташиного Базару раптом наїжачились рушницями.

— Повстанці!

— Як вони потрапили туди?

— Очевидно, вийшли з фортеці ще з учорашнього дня і залягли.

— Із другого, з другого боку! Дивіться!

Червоні куртки тубільних солдатів, ніби з-під землі, виросли раптом уздовж сухого русла каналу і вперебіжку помчали за шосе.

— Франк, це наш Дев'ятий збунтувався!

— Так, аллігурці!.. Вони, вони!..

… Джонні, мій хлопче, не їдь у Індію. Індія дуже далеко від нас!… —

долинуло з шосе. Це йшли «Сорочки». Аллігурці, забігаючи від каналу, відрізали їм шлях.

Гарматні ядра підкинули догори землю на. шосе, попереду «Сорочок» і далі, за поворотом дороги. Пісня обірвалася. Заклацали рушничні постріли.

Далеко позаду «Сорочок» на шосе підтягувався великий обоз із Пенджабу з мукою, цукром, ліками, вином, патронами, одягом.

— По обозу б'ють!

— Знають тактику, негідники!

Сипаї вже добігли до шосе. «Де-ен! Де-ен!»— пролунав бойовий клич індійців. Рукопашна почалася прямо на дорозі. Гармати замовкли.

— Ого, як б'ються! — мимоволі захоплюючись, відзначив Франк.

«Мої завжди були сміливцями!» — мало не сказав Гарріс, але схаменувся.

— Розбійники! — сердито промовив він.

— А там?.. Святий Патрику, що ж там таке?

За горбом, праворуч від шосе, — велика хмара куряви. Хто це мчить навперейми? З гиканням, з оголеними шаблями? Навскоси через рівнину, всією лавиною навалюючись на шосе, скакали кінні совари.

У Гарріса перехопило дух.

«Зараз відріжуть шлях до табору!..»

На шосе почалося таке побоїще, що важко вже було що-небудь розібрати. Гарріс бачив тільки, як змішалися ясно-сірі мундири королівських солдатів з червоними куртками піших сипаїв. А совари з гиканням ішли навскоси, відрізаючи «Сорочкам» шлях до мосту через Нуджуфурський канал.

Гарріс збіг з кам'яних східців башти.

— За мною, Франк! — крикнув він, забуваючи про те, що лейтенант — піхотинець, скочив у сідло і вдарив острогами коня.

«Сорочок» тіснили, зганяли з бруківки на порепану суху рівнину.

Гарріс мчав до шосе навпростець через купи каміння, через зарості колючої трави.

Головне, щоб «Сорочки» встигли вчасно прорватися до мосту через канал. Тоді вони ще зможуть заховатися в таборі за Хребтом.

«А, чорт, повстанці відрізають обоз!..»

Усе змішалось на шосе. «Білі Сорочки», стрибаючи через перекинуті вози, тікали хто куди міг — до каналу, в яр, у густий чагарник. Запряжені буйволи ревіли і рвалися під обстрілом, натягуючи посторонки, перекидаючи обозні хури. Поранений снарядом слон, люто трублячи, всім громаддям тулуба повалився додолу, підминаючи людей і тварин. Не добігаючи до мосту, «Сорочки» стрибали у воду, тонули, кидали зброю, коней.

«Білі Сорочки» тікають!.. Гордість Верхньої Індії, старий королівський корпус… Тікають, кидаючи зброю, обоз, полкове майно… Бойове спорядження, похідні койки, ліки, ром, рис — усе, що прислали з Пенджабу… Ганьба!..

Гарріс відчув теплу цівочку крові у