Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

— Де її поховали?

— На кладовищі по вулиці Революційній. Там капличка. Там уже давно не ховають. — Жінка подалася до мене і з благанням у голосі запитала: — Ви… ви шукаєте Данила? Знайдіть хоч його. Він знає, куди подів Юрчика, знає.

— Може, і знайдемо. — Я не міг їй точно пообіцяти. — А яке ім'я і по батькові матері Данила?

— Секлета Титівна. Вона була добра, лагідна і якась… перелякана, — тепло відізвалася про свекруху жінка.

На ґанку з'явилася медсестра, угледіла нас.

— Катерино Андріанівно! — гукнула. — Вас чекають!

— Іду! — Масажистка звелась. — Якщо знайдете, скажіть мені. Дуже прошу вас.

Я не дивився в її волошкові очі. Залишився на лавці. Вже нікуди поспішати. Вона повідомила мені два важливих факти: підтвердила показання Страпатого про приїзд Баглая у солдатській формі і зовсім новий, разючий — забрав із собою рідного сина, малолітню дитину. Що Баглай живий, я не сумнівався. А Юрко… Чи він з ним в одному місті, чи деінде? Ким виріс?

А чому б мені не податися на цвинтар і не спробувати розшукати могилу його матері? А раптом вона впорядкована? Тоді… відкривалася заманлива перспектива натрапити на слід Данила.

— Площа Гагаріна! — оголосила вагоновожата.

Багато пасажирів почало виходити з трамвая. Увесь потік людей прямував до універмагу. Я пішов тротуаром повз нього. Через кілька хвилин ступив у густий затінок могутніх лип. Між ними пролягала алея — тяглася вздовж паркану цвинтаря.

Он і білі стіни каплички. Перед нею, на замшілих надгробках, сиділи жінки похилого віку, закутані в чорні хустки, одягнуті в старенькі жакети, кофти й спідниці, стоптане взуття, їхні обличчя худі й виснажені. На них мов лежала сумна печать недуг і занехаяності, самотності вікування. Жінки з цікавістю дивилися на мене бляклими очима, аж зробилося незручно, і я поспішив поминути їх. Зазирнув у відчинену капличку — в темній її глибині примарно мерехтіли свічки й горбились ледь видимі поодинокі постаті.

Цвинтар скидався на густий гай. Поміж кущів і стовбурів дерев проглядали дерев'яні й залізні хрести, зчорнілі, іржаві, а подекуди витикались пам'ятники із сивого граніту та чорного мармуру, металеві шпички огорож. Тиша і запустіння, тільки шеберхав у верховітті вітерець і долинав перестук трамваїв.

Де і як у тій гущавині знайти могилу матері Баглая? Я заглибився у зарості, блукав серед осунутих, занедбаних поховань. Траплялися серед них, судячи з написів на табличках, довоєнні й під час окупації. Одначе не попадалася Баглай. Подумав, що так можу шукати і день, і два, бо не знав, звідкіля починались поховання.

Вибрався на центральну алею цвинтаря. Прикро, що Зазнав невдачі. Хто ж міг допомогти? Попрямував до виходу. Жінки продовжували сидіти на замшілих надгробках. Знову втупились у мене прохальними поглядами, аж кортіло дати кожній по гривенику. У деяких на колінах розв'язані білі вузлики, звідкіля вони брали хліб, яйця й ковбасу, їли, плямкаючи запалими губами. А чому б не спробувати?.. Я спинився перед ними.

— Часом ви не підкажете, де могила Баглай Секлети Титівни? — звернувся до жінок.

Попервах вони перезирнулись, а дехто знизав плечима.

— А ви ким їй приходитесь? — озвалася крайня, з сивими рідкими вусиками й чорною родимкою на бороді, з якої теж стирчали білі волосини.

— Товариш її онука, — сказав неправду, щоб не викликати цікавості.

— Онука товариш… — Стара обмацкувала мене чіпкими блідими очима й недовірливо прошамкала: — Сина Данька? Отого пуцьвірінка, якого він?..

— Еге, його.

— Господи… — Звелась і перехрестилася. — Таки діждалася, що хтось з'явиться, подасть звістку.

— Ось і маєш, Марфо, розраду, — заздрісно сказала бабця, що сиділа поруч.

Марфа нахилилася й взяла з-за надгробка костур, пішла вперед. Я стояв, не вірячи у зустріч із знайомою Баглая Данила, а можливо, й родичкою. Марфа оглянулась, мов запрошувала йти за нею. І я наздогнав її. Повернула праворуч, на вузьку стежку, що в'юнилася попід парканом кладовища і рядом могил.

Через кільканадцять метрів спинилася перед поруділою, давно не фарбованою металевою огорожею, за якою похилений залізний хрест на розсунутій могилі, порослій бур'яном. На табличці ніякого напису — він злущився, і я б ніколи не розшукав це поховання, коли б не баба Марфа. Вона часто й дрібно хрестилася, шепотіла, закочуючи очі під лоба.

— Ох, стара я і немічна, — жалібно мовила Марфа, налігши грудьми на костур. — Колись доглядала: бур'ян полола, підсипала, підмальовувала, а тепер аби себе обійти. То як тебе звати?

— Федір, — назвався ім'ям батька.

— Не застав би ти мене тут. Я щодня на новому цвинтарі чаплю. А сьогодні день святого… — Баба затнулася, потерла чоло брудною долонею… — їй-бо, забула, як його… Але правиться у капличці й трохи прихожан прителіпалося. Дещиця й нам перепала. Ну, Федю, ходім до мене, розкажеш старій про Данька. Гай-гай, відколи не бачились із ним. Думала, вже й богові душу… А живий.

Вона подибала, спираючись на костур, далі по стежці. Я йшов позаду й міркував, що таки пощастило і ця Марфа доповнить наші відомості про Баглая фактами, які прискорять розшук і Тягуна, і Квача.

— Ти в кумпанії Данила? — запитала-прогугнявила баба.

Я промовчав, ніби не дочув. Вона звернула на другу стежку, що тяглась у глиб кладовища. Обабіч густі зарості шипшини, бузини й глоду, а навколо ні душі, тільки мовчазні, похмурі старі хрести й надгробки, запалі, плесковаті могили. Несподівано спало на думку: а чи не навмисне заманювала мене у гущавину Марфа, де сиділи друзяки Баглая? Засідка ідеальна! І ніхто не знав, куди й до кого я пішов. Крадькома озирнувся доокруж — нічого підозрілого. І все ж насторожено ступав за старою. Вона не озиралась — сунула попереду. Он виткнувся зелений горб склепу з чорною мармуровою плитою. На ній місцями стертий часом напис: «КУП… ДРУГОЇ ГІЛЬД… ОВЧАР МАР… ВИЧ». Марфа зупинилась.

— Ось у ньому ховався Євсаган