Владислав Крапівін - Тінь Каравели

хвилююче бухати оркестровий барабан. І серце у мене теж почало бухати від радості й неспокою. Причини для неспокою були: квиток на стадіон коштував три карбованці. Невеликі гроші — всього найменша порція морозива. Але не було в мене цього нещасного трояка. Та коли б і був! Хлопці з усіх навколишніх вулиць глузували б до самої осені, довідавшись, що я купив квитка.

Звичайно, я не гірше від інших лазив через паркани, але ж це як пощастить. Дорослі теж не дурні.

І справді, не пощастило. Коли ми з Льовкою опинилися біля паркану, хлопці сповістили нам, що з того боку мало не на кожному метрі міліціонери. Вони акуратно виловлюють безбілетників, шикують їх у невеликі колони й виряджають через службовий хід. Дехто з приятелів зробив уже два-три кола…

А з стадіону линув пружний мідний марш, і великі різнобарвні прапори тріпотіли й голосно ляпали над парканом (і ранок стояв такий безхмарний і ясний). Ніби казкова ескадра зібралася у сповнене пригод плавання. Без нас!

— Ходімо, — рішуче шепнув я Льовці. І обережно, щоб не пристали інші, повів його о дальнього кінця паркану, де приткнулися старі, забиті дошками ларки. Я знав одну місцину. Там навряд щоб чергувала міліція.

Тут паркан був вищий, ніж в інших місцях, і вгорі іржавіли залишки колючого дроту. Проте ми не відступили. Упираючись ногами то в фанерні стінки ларків, то в шорсткі дошки, ми дісталися до краю паркану. За ним високо здіймалася задня глуха стіиа трибуни. Між трибуною і парканом була щілина, всього в півметра завширшки. Зручна, схована від очей. Мені казали досвідчені люди: трохи праворуч від цього місця — дірка, що веде під трибуну.

А звідти — куди хочеш.

Але темна щілина заросла дрімучою кропивою.

Я подивився униз і тихо, прокляв день, коли ножиці безжалісно обчикрижили мої американські штани.

Льовка теж поглядав на кропиву із злою досадою. Він був у довгих штанах, але босоніж. Його м'ясисті рожеві ступні лякливо ворушилися.

Оркестр заграв «Вечір на рейді».

— Може, стрибнемо? — похмуро запитав я. Власне, я не дуже боявся кропиви. За своє життя я стільки разів знайомився з нею, що шкіра притерпілася до опіків. Та зараз темні зарості здавалися такими зловісними, що наперед по ногах пробігали укуси, схожі на гарячих мурашок.

— За яким бісом ти мене сюди притяг? — промовив Льовка. В голосі його була погроза.

Я хотів огризнутися, але тут спалахнула ідея:

— Давай-но твої штани! Я їх одягну і стрибну! А потім віддам тобі разом із черевиками. Он звідти кину, з чистого місця. І ти теж стрибнеш!

Льовка палко схвалив ідею, але вніс поправку. Він спершу одягне мої черевики і стрибне, а потім кине їх мені разом зі штанами. Я відхилив поправку. По-перше, я побоювався, що мої черевики не налізуть на Льовчині лапи. Тоді він розізлиться і штанів, певна річ, не дасть. По-друге, якщо налізуть, Льовка, чого доброго, чкурне в них на стадіон, а мене залишить на паркані. Та потім ще хихикатиме й розповідатиме хлопцям, як обдурив мене. Знаємо ми цього типа!

Ми сиділи верхи на паркані й сперечалися. Потім Льовка не витримав і перейшов до образ. Він заявив, що у мене не вистачить сили докинути згорток он з тієї галявини до паркану. А якщо й докину, то напевне промажу.

Я зауважив, що сила не в жирі, а в м'язах. Крім того, я згадав, як він позавчора ганебно промазав з рогатки по літровій банці. З п'яти кроків!

І Льовка подумав і обізвав мене лякливою п'явкою.

— Ковбасник, — сказав я. — Чемодан з лівером.

Паркан під Льовкою закректав. Сам Льовка теж закректав і почав підбиратися ближче. Але він був незграбний, а позиція на паркані виявилася незручною. До того ж між нами хитався колючий дріт.

Льовка плюнув у мене і не влучив. Я теж плюнув і попав йому на штани. Льовчині очі округлилися од безсилого шаленства.

Оркестр заграв «Нагору ви, товариші…»

Ця пісня завжди піднімала в мені геройський дух. Я ще раз глянув униз і рішуче став на край паркану. Потім сказав Льовці кілька слів, які тут не наводжу, бо вони не характерні для інтелігентної дитини. І ухнув у щілину.

Ой-йой-йой! Та нічого. Головне — не чухатися, бо потім гірше буде.

Льовка, звісивши губу, дивився на мене з паркану. Я показав йому дулю і рвонув до заповітної галявинки.

І там, на мене чекала нагорода за «подвиг»!

У траві, серед сивих кульбабок, — блищала тьмяна мідь. Я впав на коліна і розсунув стеблини. Там лежала пряжка від широкого ременя.

Вона лежала вниз лицьовою стороною, і я бачив лише дужки для пояса й гачок. Невже це та сама пряжка, про яку я мріяв з давніх пір?

Страшно було перевернути: раптом не та!

Я зірвав кульбабу й загадав: якщо здмухну за один раз усі «парашутики», значить, збудеться. Дмухнув так, що запекло в очах. Крилаті насінини прозорою хмаркою злетіли у повітря. Але один чіпкий «парашутик» застряв біля самої стеблини. Я дивився на нього з докором.

Мене виручив вітерець, що випадково залетів сюди. Він хитнув траву, підняв у мене волосся на потилиці й обережно зняв з голої кульбаби останню насінину.

— Спасибі… — пошепки сказав я, зітхнув від хвилювання і перевернув пряжку.

На ній був важкий випуклий якір із зіркою.

Стискуючи в долоні скарб, я відшукав у стіні трибуни дірку й пірнув у сутінки. Їх перетинали тонкі, як рапіри, промені. Вони здавалися такими твердими, що я обходив їх, коли шукав вихід на стадіон. Я знайшов відірвану дошку й виліз