Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

постріли у відповідь. Якщо Коновал із Ждановим не розписалися за бойові набої, це аж ніяк не означає, що їх не видали нікому.

Словом, усе не так просто, підсумував він. Готовність відповісти на провокації досить висока.

Уночі «Беркут» узявся до роботи, і Коновал був серед перших, кому вдався бліц-кріг: розкидали намети, які не тягнули на неприступну фортецю, розрізали натовп навпіл, ставши стіною через Хрещатик між Майданом та мерією. Далі, продовжуючи виконувати наказ, мусив би початися штурм будівлі. Того вимагала логіка розвитку подій.

Де, коли, чому і як стався збій у системі, Павло не міг зрозуміти.

І намагався розібратися в цьому до ранку. Хоч роздуми не заважали виконувати наказ, діяв на рівні роками відпрацьованих рефлексів. Та все одно, незвиклий обговорювати рішень керівництва, уже на сьому годину безглуздої облоги Коновал узагалі перестав будь-що розуміти.

Спершу бійці не отримали наказу ламати двері.

Звісно, їх не на те вчили. Проникати в приміщення згори, з-під землі, крізь забарикадовані входи та віконні пройми тренують хлопців з інших підрозділів. Функції «Беркуту», як розумів Павло, досить обмежені — при тому, що в момент локалізації масових безпорядків та припинення різних провокацій беркутівці мають найширші повноваження. Аж до можливості застосувати зброю, застрелити найбільш нахабних і не мати проблем, часом — навіть отримати нагороду.

Але ніхто не заборонить сильним здоровим чоловікам узяти приступом будівлю, усередині якої зачинилися озброєні бандити.

Для цього не треба викликати «Альфу». Навпаки, особисто Коновал уважав би себе приниженим, аби зараз наспіли колеги, відсторонивши беркутівців та звівши їхні функції лише до мовчазного, тупого супроводу операції та поліцейської охорони прилеглих територій.

Команди починати не надходило.

Так само не чулося інформації про підтягнення альфівців.

Бійці лише взяли під контроль периметр, усередину якого входив шмат Хрещатика від фасаду Центрального універмагу, зруйнованого всередині забудовниками, до перетину з Прорізною, убік Головної пошти. Усередині товклися, час від часу вигукуючи своє: «Ганьба!» та ще дурніше — про міліцію з народом, люди. Чоловіки та жінки, різного віку, з синьо-жовтими стрічками й без них, із відкритими лицями або закритими: у кого — білими й жовтими медичними масками, у кого — чорними, рідше — червоними та коричневими балаклавами. У натовпі Коновал угледів кількох дівчат, чиї обличчя через брак масок запинали до самих очей пістряві хустки-арафатки. Також бачив — не всі лишаються.

Натовп повільно, та все ж проріджується. Тих, хто просочувався по той бік периметру, убік Бесарабки, де лише кілька днів тому звалили пам’ятник Володимиру Іллічу, бійці випускали без проблем та затримок. Навіть, як відчував Коновал, із полегшенням — менше роззяв у підсумку потрапить під роздачу. Дехто, навпаки, намагався пробратися через кордон на Майдан, ближче до Будинку профспілок, де саме тривала активна фаза планової зачистки. Тут уже хрін вам, не думайте, заборонено. Одного затятого, у чорній балаклаві, з незрозумілими нашивками на камуфляжній куртці, Павло навіть не втримався — дістав кийком, ступивши вперед та вийшовши із шеренги. За що тут же дістав традиційну «ганьбу», від якої ані холодно, ані жарко.

І все одно бійці лишалися на місцях.

Коновал, не знаючи, чим зараз зайняти голову, раптом порівняв стан не лише свій, а й, напевне, кожного товариша з відчуттями мужика, котрого баба завела, розкочегарила до межі, а потім — прокрутила динамо, раптово згадавши про шалену мігрень. У такі моменти кортить не лише відбити сучці хвору довбешку. Неймовірна, нестримна, надлюдська сила тягне ламати й трощити все круг себе. Хто випадково опиниться поруч… сам винен, хай краще тримається далі.

Справді — для чого було спершу давати старт силовій акції, дозволити бійцям успішно почати її, аби потім вони стовбичили кілька годин, слухаючи образи й звинувачення на свою адресу. Бійці накручені до краю. Аж до того, що готові, порушуючи всі статути й правила, йти далі в наступ без розпорядження.

Зі світанком почули: підрозділи, котрі штурмували профспілки, таки дістали наказ — зніматися й відходити. Що там сталося, хто це погодив, у зв’язку з чим усе міняється, Коновал, за звичкою останніх днів, не зрозумів. І, чесно кажучи, стомився не лише шукати відповіді — узагалі приморився. Не хотілося вже нічого. Був готовий навіть ганебно розвернутися та, за прикладом тих, біля Майдану, забратися геть. Чекав: ось зараз і їм скажуть вантажитися в автобуси.

Не сказали.

«Беркут» далі тримав периметр, розтинаючи собою Хрещатик на нерівні шматки. І Коновал стрепенувся, трошки оживаючи, бо враз осяяло: ось ти який, стратегічний план мудрого керівництва! Лише вказати, хто насправді в Києві та країні хазяїн, зачистивши не всю територію, а тільки більшу її частину. Зробивши так, як було до грудня, відновивши паритет: можете протестувати, громадяни, маєте право. Не даватимуть мудрі керівники карти в руки американським кураторам майданутих. Висловлюйте позицію на окремо взятому п’ятачкові. Маєте місце біля стели — отам стійте, скільки завгодно. Танцюйте, співайте, музику слухайте. А ми, охоронці порядку, охоче послухаємо все разом із вами. Усе, що виходить за межі місця біля стели, — незаконні дії, провокації, націоналістичний шабаш.

Отак.

Задоволений зробленим висновком, Коновал остаточно заспокоївся. Навіть не відразу зреагував, побачивши беркутівські автобуси, які один за одним повільно спускалися Прорізною.