Гюнтер Грасс - Моє сторіччя

про це я не написав ні слова. Мені не вдалося створити жодної моторошної елегії й тоді, коли уже палав Ґданськ і те полум’я було видно здалеку, бо я тимчасом, разом із рештками солдатів і цивільними біженцями, намагався прорватися до гирла Вісли.

Я бачив, як вивозили концтабір Штуттгоф, як тих в’язнів, яким удалося пішки дійти до Нікельсвальде, заганяли на пороми, а з них — на кораблі, припнуті на якорі біля гирла річки. Жодної прози жахів, жодної розігрітої «загибелі богів». Я бачив це все — і нічого не написав. Я бачив, як під час зачистки концтабору складали штабелями трупи і як їх спалювали, бачив, як біженці з Ельбінґа і Тіґенгофа з усіма своїми клунками займали порожні бараки. Але я не бачив більше жодного охоронця. Потім з’явилися польські селяни. Час від часу бараки грабували. А бої продовжувалися, бо плацдарм біля гирла Вісли тримався аж до травня.

І все це — на тлі чудової весняної погоди. Я лежав поміж соснами на пляжі, засмагав на сонці — і не написав про побачене жодного рядка, хоча в моїх вухах звучали страждання всіх цих людей: мазурської селянки, яка втратила своїх дітей, старенького подружжя, що пробилося сюди аж із Фрауенбурґа, і польського професора, одного з небагатьох в’язнів концтабору, які лишилися тут. Описувати такі речі мене не вчили. Для цього мені бракувало слів. Так я навчився замовчувати. Я зміг утекти на одному з останніх сторожових суден, що вирушило із Шівенгорста і, незважаючи на обстріли бомбардувальників, другого травня дісталося-таки до Травемюнде.

І ось я стояв серед тих небагатьох, хто зумів так само врятуватися і хто, як і я, був навчений повідомляти про атаки та перемоги, а решту замовчувати. Я намагався, як й інші, занотувати все, що накоїв шторм на острові Зюльт, а іншим вухом підслуховував розповіді постраждалих від повені — і теж записував. А що ще ми могли зробити? Зрештою, ми жили з того, що писали репортажі.

Наступного дня наша компанія розпалася на менші групи. Утім, найбільш імениті з колишніх ще раніше знайшли собі прихистки і тут — на розкішних віллах поблизу пляжу, де мешкали острівні аристократи. Насамкінець я пережив ще один незабутній захід сонця після яскравого морозного дня.

Коли знову почали їздити потяги, я повернувся додому через дамбу Гінденбурґа. Ні, більше ми ніколи не зустрічалися.

Свій наступний репортаж я писав здалеку, з Алжиру, де після семи років тривалих боїв нарешті закінчувалася — але все ще тривала — війна Франції. І що це означає: мир? Для нас війна — вічна.

1946

Цегляний пил, я вам кажу, куди не плюнь — усюди цегляний пил! У повітрі, на одязі, між зубами і де хочеш. Але ми, жінки, і не до такого звикли. Головне, що нарешті вже мир. А тепер вони нам ще й пам’ятник хочуть поставити. Чесне слово! Є навіть спеціальна назва тої групи активістів: берлінська жінка на руїнах! А тоді, коли всюди справді були самі руїни, і між протоптаними проходами лежали уламки каменюк, то нам платили шістдесят один пфеніг за годину, — я це ніколи не забуду. Правда, ще давали трохи кращу картку на продукти: вона називалася «номер два», робоча картка. Бо на картку для домогосподарок відпускали в день тільки триста грамів хліба і сім грамів жиру. Що з таким мізером можна було зробити, питаю я вас?

Розбирати завали — то була страшна робота. Ми з Лоттою, це дочка моя, працювали разом, ну, тобто, нас працювала там ціла колона — у центрі Берліна, де розбомбили майже все. Лотта завжди ходила з дитячим візком. Фелікс, так звали її пацана, дістав туберкульоз, думаю, від пилюки, у сорок сьомому він вже помер, ще до того як її чоловік повернувся з полону. Взагалі-то вони з чоловіком майже не знали одне одного. Воєнне весілля, їх повінчали заочно, бо він служив на Балканах, а потім на Східному фронті. Та вони й розбіглися дуже швидко. Бо ж насправді — чужі люди. І він не хотів їй ні в чому помагати, навіть поліна в грубку не принесе тобі з Тірґартена. Тільки лежав на ліжку, дивився в стелю. Думаю, він пережив усяке в Росії. Вічно жалівся, так ніби нам, жінкам, тут було медом помазано, коли кожнісіньку ніч бомбили. Тоді нам жалітися не було кому, та й чим це помогло б? Ми робили, як дурні: то на руїни біжиш, то додому з руїн! Бувало, розбирали горища розбомблені й цілі поверхи. Кинеш сміття у відро — і неси шість поверхів вниз, бо тоді ще сміття не спускали по трубі, як тепер.

А раз, пам’ятаю як тепер, ми розчищали порожню квартиру, напіврозбомблену. Там уже нічого не лишилося, тільки шпалери шматтям висіли зі стін. Але Лотта в кутку знайшла плюшевого ведмедика. У пилюці весь, вона його довго витрушувала. Але потім він виглядав як новенький. А ми всі думали-гадали, що ж сталося з тою дитиною, яка раніше гралася цим ведмедиком. Ніхто з нашої колони не хотів його брати, а Лотта взяла — для Фелікса, він тоді ще живий був.

Найчастіше ми вантажили сміття на машини або збивали штукатурку з цілих цеглин. Битою ж цеглою спершу закидали вирви від бомб, а потім її вивозили машинами і скидали на гору, — тепер ця гора вся зелена і навіть гарна.

Так усе й було! Цілі цеглини ми складали штабелями. Ми з