Фоззі - Червоні хащі

Не про Бога ж, звичайно. Тому й казав, що смерть і входить до цих правил життя, проте в нього стільки ще часу попереду і треба добре вчитися.

Зараз би я йому інакше відповів: розказав би, що на тому боці щось є, та людство не знає точно, що саме. Людство ще дурне, воно навіть не здатне осягнути, як космос може бути нескінченним. А раптом ми взагалі нічого не розуміємо про життя? Щось таке… Мабуть, я б і зараз його заспокоїв. Але от питання: хто би тепер заспокоїв мене?

* * *

Схоже, всі сили та ресурси Матвіївни цього дня пішли на задушний обід на цвинтарі, бо на вечерю нам дали простої пшонянки з тушонкою. Та, напевно, піднесення після горілки дозволило колективу на це не зважати. Грузінка оголосила, що Крива в молодості дуже любила танцювати й наполягала, щоб усі вшанували її пам’ять танцями. Ще би тоді зрозуміти, що ця ідея може й мене торкнутися, та я лишився після вечері з усіма, щоби дожити цей день разом.

Нашвидкуруч попоївши, чоловіки розсунули столи, а завідувачка принесла зі свого кабінету магнітофон із дисками, серед яких були Магомаєв, Антонов і Пугачова. Почалося жваве обговорення репертуару, після чого жінки пішли до себе причепурюватись, а Старенький причепився до Зіни з натяком на продовження бенкету:

— Ну шо, откроєм второй фронт? — запитав він, хитро посміхаючись.

Грузінка тужно видихнула, знову пішла до себе й повернулася з пляшкою.

— Так, тільки я вам цього не давала, — сказала вона з натяком, поставила горілку на підвіконня й пішла до кухні.

— Считай за откупноє, — оскалився вслід їй Йосип, а та озвалась:

— От турок, — і сховалася за роздачею.

— Ну, давай по одной за виходной, — звернувся задоволений Старенький до чоловіків, а я про всяк випадок пересів в інший бік їдальні. Там Григорій намагався розібратися з кнопками магнітофона. Я йому допоміг — і залунав «Луч солнца золотого». Побачивши, що біля вікон уже п’ють, Журба спробував розвернути крісло, потому незадоволено крекнув, підвівся й пішов до них власними ногами, накульгуючи.

— Алилуя, — тихенько нагадав я собі й посунув стільця до стіни, зайнявши тихеньке місце між шафою з іграми та книжковою полицею. Проте Журба, надибавши собі склянку, швидко повернувся і прилаштувався поруч. Тепер про спокій можна було тільки мріяти.

— А ви чули, Богдане Васильовичу, що в Норвегії живуть мало не до ста років? Крива в них би вважалася молодою пенсіонеркою.

Тема тривалості життя в інших країнах була в нашому будинку однією з найпоширеніших, перебити її могла тільки розмова про розмір пенсії в заможних куточках світу. А сьогодні цього було не оминути й поготів.

— А знаєте, скільки би вона в Норвегії отримувала на місяць? Ще з цим — за нєфть із газом? — запитав Журба, повернувши до мене почервоніле обличчя. І куди тільки подівся його глибокий дорожній сон, після якого діда довелося будити біля ґанку?

І тут мені на поміч неочікувано висунувся Йосип, який розчув останнє питання і знайшов несподівану відповідь:

— Та шо там тєбе с Норвегії? Она на чемпіонат нє вийшла — ноль в футболє! Зато ми вишлі. І шо, помогла їм пенсія?

Журба незадоволено підтиснув губи, та довго ображатися він не вмів. До того ж у залі з’явилися жінки, і незабаром магнітофон гучно заволав про «белый теплоход». Глаша спробувала витягти свого Славентія до танцю, але той сховався за Петровича, зробивши вигляд, що в них там триває важлива розмова і не треба їх відволікати.

Ця сцена мені раптом нагадала дитячі дискотеки у школі, а бувати на них мені доводилося кожної чверті, причому найчастіше — взимку. Там було так само: дівчата танцюють, хлопці — соромляться. Трохи дивно було спостерігати за аналогічною поведінкою ветеранів праці, та щось у тому було — щось важливе про людей і про їхні психотипи…

Але додумати не вдалося. Йосип підсунув стільця ближче до мене і, нахилившись, запитав: «Портос, а шо ти скажеш за Раїсу?». Я не відразу зрозумів, про що він питає. Так хотілось і далі сидіти збоку і думати про людство… Раїса з Глашею пританцьовували біля магнітофона, заохочуючи решту жінок приєднатися до них.

Я подивився на неї і не зумів відповісти. Якщо не брати до уваги Риби, вона, мабуть, була наймолодшою в будинку. Її чоловік нібито давно загинув в аварії по п’янці, а діти згодом здали маму до будинку, а самі поїхали кудись на заробітки. Чи то в Тюмень, чи ще далі. У неї був великий плюс: вона не сьорбала за столом, — а таких у нашому колективі було тільки двоє, якщо рахувати мене. Зате занадто гучно розмовляла та сміялася — це був мінус. І постійно дивилася по телевізору такий непотріб, що про смаки годі було й питати. Проте зовні вона була миловида — така собі весела повненька білявка, схожа на Пугачову часів «Миллиона алых роз», особливо зачіскою.

«Та звідки мені…» — почав я намацувати відповідь, як тут Пугачова і заспівала, але не «Миллион», а «Этот мир», а це була хороша пісня. І тут я побачив, що Раїса йде до нас, трохи червоніючи, і простягає мені руку. Запрошує танцювати. Отак тобі, старий ти дурню, і треба! Знав же, що слід було йти до палати і спокійно читати в тиші, поки всі тут святкують чужий похорон.

Зовсім як мій колишній учень середніх класів, я спробував заховатися за розмову з Йосипом, але той раптом висмикнув мене зі стільця й підштовхнув назустріч цій жінці. І мені довелося танцювати.

* * *

Ритм був трохи зашвидкий як для пенсійного віку, та Раїса вирішила за мене, що це буде повільний білий танець, поклала руки мені на плечі, й нічого не лишалося, як узяти її за боки і кружляти в заданому жінкою напрямку. Я відчув,