Леся Романчук - Місто карликів

досвідом, стало моторошно. Але це необхідно. А завтра — всі формальності, пов’язані із реєстрацією смерті, такі ж, як з кожною людиною. Вона передбачила і це. Всілякі ритуальні штучки привезе Колян, він все робить на рахунок два, навіть до трьох рахувати не треба, а для нього, шановного Роберта Олександровича — на раз! Звісно, прийдуть люди. Тому з фуоко морте доведеться зачекати — вони повинні побачити, переконатися. Ой, ці церемонії… Але така робота.

І не щодня таке трапляється — Аріадна не просто відьма, не просто охоронниця, вона — гварда маджора беніссіма грандесса! Такі титули просто так не роздають, їх треба заслужити. Тому гостей очікується чимало. Але запрошення — це вже справа господаря.

— Котра година, Робі? Чи скоро…

— Скоро. Вона вже, мабуть, неподалік.

Котра година… Вона питає його, наче сама не може подивитися на годинник. Мабуть, навіть маджора беніссіма не звільняється цілком від страху. Ці стрілки, які ось-ось зійдуться у смертельному поцілунку, стрілки, які от-от ляжуть одна на одну і зупиняться — видовище не для слабодухих. І навіть сильні духом не завжди можуть витримати… Наче палець смерті…

Стук у двері.

— Анно, відчини! Це вона. Точна. Добра ознака. І всю дорогу пройшла пішки. Цього разу навіть не спробувала знайти машину.

— Я пояснив трішки, — усміхнувся Робі.

Ада стояла на порозі вітальні у звичайній своїй робочій сукні, мабуть, не встигла переодягнутися після роботи.

— Дотторе Ада. Кандидате, — церемонно доповіла про відвідувачку Анна, несказанно здивувавши Аду.

Дотторе, кандидате… Звідки їй відомо, що вона — кандидат медичних наук? Це має якесь значення тут, у цьому будинку, повному скарбів. Хто ця жінка? Минулого разу її тут не було.

— Я рада, що ви прийшли точно на призначену годину, — схилила голову на знак привітання пані Аріадна. — У нас не так багато часу, а стільки потрібно розповісти. Ви повинні запам’ятати кожне моє слово, це надзвичайно важливо. Отож, спершу — екскурсія по вашому новому будинку. Почувайтеся тут господинею, все, що тут є, належить йому. І вам, поки ви тут живете і точно виконуєте свої, зовсім необтяжливі, до речі, обов’язки. Перший поверх — тут велика вітальня, мала вітальня — з телевізором, відео і всім, що так люблять сучасні жінки. Хочу попередити одразу — на другому поверсі телевізор встановлювати не можна. Така умова.

— А де спальня?

— Спальня — на другому поверсі.

— Шкода, — засмутилася Ада. — Я так люблю дивитися телевізор перед сном…

— Дуже шкідливо. Перед сном краще почитати.

— Читати? Читати я люблю не дуже… Надто стомлююся на роботі, — спробувала виправдатися.

— До цього ви швидко звикнете. Тут — ще одна кімната…

— Для гостей?

— Ні. Гостей у цьому будинку не буває. Лише вибрані люди і у виняткових випадках. А перші сто днів — тільки ви, Анна і Робі.

— Анна? — запитально глянула Ада.

Анна присіла в кніксені.

— Анна — ваша асистенте. Якщо хочете — служниця. Вона доглядатиме будинок, допомагатиме вам у скрутних ситуаціях, стежитиме за вашим одягом, готуватиме їжу, одним словом, усе, що стосується побуту, вашого земного, матеріального життя, забезпечуватиме вона.

Ада вдихнула — і не змогла видихнути. У неї буде служниця! Їй не доведеться самій мити підлоги у всьому цьому величезному будинку, ходити на базар, купувати продукти, готувати з них якийсь харч на поживу тілу. Все робитиме оця жінка! Ні, ця казка ще приємніша, ніж здавалося спершу!

— Анна — досвідчена у нашій справі людина. Щоразу, як виникне якась проблема — вона допоможе. Звертайтеся, не соромтеся.

Анна присіла в кніксені, старомодному, несучасному, так елегантно і водночас покірно, так чемно схилила акуратно зачесану чорняву голівку з білим обручем, який утримував і водночас прикрашав волосся, що Ада відчула себе мало не царицею морською. Вона всім їй утре носа, всім!

— Тут — кухня.

Ада здивувалася кількості та якості побутової техніки. Не думала, що у цьому старовинному будинку все влаштовано так сучасно — навіть посудомийка є!

— У цій кімнаті —їдальня. Стіл ми поставили невеликий — немає сенсу зберігати стіл для прийомів, якщо прийомів не буває.

Аді мало сподобалося, що сюди не можна запрошувати гостей, принаймні перших… скільки вона сказала… перших кілька днів. От показати б усю цю красу Галці! І Щурикові! І… і всім-всім-всім! Все місто прагне хоч одним очком глянути як воно тут, усередині. А усередині цей будинок здається чомусь значно більшим, ніж зовні. Знадвору глянеш — хатка як хатка, гарна, велика, але ж не настільки! А тут кожна кімната — наче весь поверх. Дивно.

На другому поверсі кімнат було всього три — основна з них — спальня.

— Ви спатимете тут, ось на цьому ліжку. Завжди. Щодня за п’ять хвилин до опівночі ви повинні бути вдома.

— Роберт Олександрович вже казав мені про цю вимогу. Але ж… Але моя робота…

— Згодом ви покинете роботу. Який сенс? Даремна витрата часу. Грошей вам не бракуватиме. Вільного часу буде багато.

— А навіщо мені вільний час? — Ада аж зітхнула. — 3 дому виходити не можна, гостей — не можна, чоловіків — не можна, поїхати кудись відпочити, світу побачити — також не можна! Навіщо мені тоді гроші? Накупити лахів і сидіти отут, спокушати Анну і