Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

а не зробити рабський нашийник менш тугим, — думав гетьман. — Та й ніколи не буде з ними миру. Ніколи! Бо шляхта ніколи не визнає нас за людей. А цей лист... Нічого втішного й корисного в ньому не буде — навіть можна його й не читати, — і так усе зрозуміло. Однак треба виграти час, щоб усунути загрозу нападу з боку Московії».

А Тимофій із Марком, вийшовши у двір гетьманського будинку, зустріли Ліору. Точніше молода єврейка сама їх чекала. Жінці хотілося ще раз висловити свою вдячність, тому, помітивши Тимофія, вона підійшла до нього.

— Добрий день, пане! — скромно привіталася Ліора, поклонившись йому і не маючи сміливості звернутися просто на ім’я.

— Я щасливий бачити тебе в доброму здоров’ї, Ліоро, — усміхнувся Тимофій, кланяючись у відповідь і, вірний своїй галантності, цілуючи їй руку, чим дуже збентежив. — А головне, що ти ціла й неушкоджена! Як твоє життя тут? А як твоя дочка?

— Дякую, пане, ми дуже вдячні тобі за турботу про нас, — ласкаво промовила Ліора. — І я рада бачити вас обох живими після такого важкого бою. А живемо ми з донькою дуже добре, ні в чому не знаємо нужди завдяки тобі, пане, і пані Чаплинській, ой, точніше Хмельницькій.

Тимофієві мимоволі знову згадався той жахливий вечір, коли він із шаблею в руці розганяв розгніваних містян, і його дуже порадувало те, що Гелена дотримала свого слова — Ліора мала набагато кращий вигляд, ніж два місяці тому. З жінки було видно, що після пережитого страхіття вона помалу оговтується — зник зацькований, переляканий погляд, вона припинила боязко поводитися і стала трохи жвавішою. Та й Гелена, приховуючи національність жінки, видавала її за свою наближену.

Ще трохи поговоривши з Ліорою, обоє друзів вирушили до козака Завади, того самого, до якого направляв їх Влад ще минулої осені, де нарешті зустрілися зі своїм приятелем. Невідомо, хто більше був радий зустрічі — сам Влад чи Марко з Тимофієм. А ще обидва приятелі помітили, що з їхнім вічно холодним та відлюдним приятелем щось трапилося — він став м’якшим і частенько мрійливо дивився вдалину.

— Що з тобою, Владе? — не витримав Тимофій, коли ввечері приятелі сиділи втрьох біля хати старого козака. — Тебе немов підмінили! Чого це ти весь час такий замислений?

— Та ну так! — відповів той. — Після поранення трохи сильніше оцінив життя.

— А, по-моєму, він просто в Чаплинську закохався! Вона ж його так дбайливо доглядала! — підшпилив Марко, вирішивши неодмінно подражнити свого друга. — Або у свою лікарку! Воно й не дивно — вона така красуня! А може, його всі чигиринські кралечки по черзі доглядали, і він тепер навіть розгубився від такої уваги. Не знає, яку обрати!

Влад кинув на Марка насторожений погляд, який відразу помітив Тимофій.

— Вічно тобі тільки б посміятися! — байдуже й досить стримано відповів Влад, хоча зазвичай у таких випадках він бував балакучішим та більш красномовним.

Якби не цей насторожений погляд, то Тимофієві й на думку не спало б, що Влад дещо переглянув свої життєві принципи. Але помітивши настороженість свого друга, цікавий Тимофій відразу запідозрив таємницю та вирішив неодмінно докопатися до істини.

— Як добре, що Ліора вилікувала тебе! І як це ти її терпів? Адже вона єврейка, — з невинним виглядом і вкрадливо запитав він. — Невже ти їй не грубіянив?

— За що я мушу грубіянити цій нещасній жінці? — здивувався Влад. — Вона мені нічого поганого не зробила. Швидше навпаки, я їй життям зобов’язаний і дуже вдячний.

— Та і я їй вдячний і в неоплатному боргу перед нею за те, що вона врятувала життя мого найкращого друга. Але треба повернути їй цей борг і подбати про її долю. Адже Ліора зовсім сама залишилася, без рідні! Тут, у Києві, є один єврей, удівець, так от він зовсім не заперечує, щоби знову одружитися. А Ліорі якраз підійде такий чоловік! Я вже розповідав йому про неї. Він нею вельми зацікавився й навіть збирається приїхати до Чигирина, щоби подивитися, — з пісним обличчям промовив Тимофій, уважно спостерігаючи за Владом.

Той насупився, а потім вибухнув:

— А тобі яке до цього діло? Чого в чужу долю ніс сунеш і звідникуєш? Вона сама розбереться! Без тебе! — запально і гнівно рикнув Влад.

Тимофій зареготав. Марко здивовано витріщив очі, адже пам’ятав, що ні про що таке зовсім не йшлося, коли вони обидва були в Києві. Та й усіх київських євреїв або перебили, або ті втекли до Польщі. Але потім, коли Влад розлютився, усе зрозумів.

— Попався! — розсміявся Марко. — Тільки ось тепер ти просто зобов’язаний Тимофія боярином узяти! Це ж він Ліору врятував! Тож із нього — наречена, а з тебе — горілка! Владе, я щасливий, що ти нарешті знайшов ту, яка покохала тебе таким, який ти є! Дай, Боже, вам щастя! А мене неодмінно бери кумом!

— Та ну вас, чортяки! — Влад зрозумів, що сам себе видав і тепер сидів збентежений та розсерджений тим, що не зумів стриматися. «Вони що, всі стежили за нами? То Чаплинська підглядає, то тепер друзі про все здогадалися! Та, зрештою, я що, не маю права одружитися? Чого мені соромитися?» — думав Влад.

Тимофій був дуже радий за свого приятеля. Відтоді, як він із ним подружився, то здогадувався, що Влад страждає від своєї самотності. А тепер у його друга буде родина. «Цікаво, як Ліорі вдалося приручити нашого скаженого Влада? Це такий подвиг, що й словами не описати! А втім, яка різниця? Лише б вони були щасливі!» — думав хлопець, а вголос сказав:

— Ну, якщо ти тепер із нареченою, то просто зобов’язаний виставити глечик горілки на честь такого придбання!

— Ну, тоді пішли до корчми, адже Завада пиятик у себе в домі не схвалює. Тільки не довго, бо я обіцяв Ліорі ввечері зайти, —