Інгрід Нолль - Аптекарка

Я запевнила його в протилежному.

Особисті почуття тепер не мають значення, тепер головне — щастя дитини. При цьому він звернув на мене такий жалібний погляд, що я його ні з того ні з сього обійняла.

— Ми будемо самі кілька днів, — почала я. — У мене відпустка…

Я видавалася сама собі доволі фривольною.

— Ти вагітна, — нагадав Дітер.

Тут мене лихий попутав.

— Дитина від тебе, — сказала я.

Дітер знав, як правильно поводитися: обійняв мене, поцілував, демонструючи щиру радість.

— Коли ти скажеш про це Левіну? — запитав він.

— Зараз не найкращий момент, — ухилилася я від прямої відповіді. — Його мати, можливо, при смерті.

Цього вечора я пішла в ліжко разом з Дітером і ревнивим Тамерланом. Я сама собі дивувалася, але то було просто чудово.

Роземарі дечого не розуміла, а саме, що то за діти, які час від часу вносять безлад у нашу тиху палату. Хто чий?

У Доріт двоє дітей, пояснювала я, Франц і Сара, які приблизно однолітки з дітьми Павела, яких звати Коля та Лєне.

— Дивні імена, — промугикала Роземарі, — але річ не в тому. Коля та Лєне — діти Павела та божевільної Альми, правда ж?

Я кивнула.

— А той найменший, оте шило мале?

— Його звати Ніклас.

Вона пробурмотіла:

— Та тут чорт ногу зломить! Хочеш напахтитися парфумом? Та розповідай же нарешті далі.

Телефонуючи з Відня, Левін голосно плакав у слухавку. Його мати непритомна, прогноз невтішний. Його впустили до реанімаційного відділення всього на кілька хвилин. Я спробувала його втішити й підбадьорити, але розуміла, що в такій ситуації це не мало сенсу.

Коли ми починали зустрічатися, то мені здебільшого легко вдавалося щось вивідати у Левіна, адже, по суті, він був ще дитиною і залюбки виказував свої таємниці. Лише стосовно чоловічих справ мовчав як риба. Дітер був іншим, послідовним мовчуном. Я нічого не могла дізнатися про його сім’ю.

— Скільки у тебе братів і сестер?

— Надто багато.

— Твої батьки ще живі?

— Якщо ще не вмерли, то — так…

Поки ми лежали на дивані, ніжно обійнявшись, я таки спробувала випитати в Дітера щось про його минуле.

— Я випадково дізналася, що ти відбував покарання за нанесення тілесних ушкоджень, — обережно розпочала я й пригорнулася до нього ще ближче.

— Гм, — прозвучало у відповідь.

— Двічі судимий, — видушив він нарешті.

Я здригнулася від почутого.

Першого разу на нього настукав один наркалига. Так Дітер підтвердив, що в минулому мав справи з наркотиками. Очевидно, що його жертва відбулася не тільки кров’ю з носа. Зізнання про друге побиття стало для нього справжньою мукою. Як я вже знала, Марґо була вагітною й одруженою з Дітером. Він не радів цій дитині, замкнув Марґо і слідкував за тим, щоб у неї не було можливості роздобути героїн. Одної ночі вона якимось чином злізла з другого поверху й зникла. Через кілька днів він знайшов її на панелі на заході Франкфурта. Дітер забрав її звідти, привів додому і там побив так, що її забрала швидка.

— Але живіт не постраждав, — сказав Дітер. — Я стежив за цим.

Мені не вкладалося це в голові.

— Як можна вибухати зі злості й при цьому щадити вагітний живіт?

— Я й сам не знаю, — відповів він покірним голосом.

Вона, мовляв, більше не кололася, але він і далі торгував наркотиками — довідалася я.

Якщо ти вже в бізнесі, то вийти з нього без наслідків не так уже й просто.

— Що ви купили в Марокко?

— Та дрібна балда, чесно. Ні грама героїну, та й там його не роздобути.

Опісля я дізналася, що Марґо забезпечила йому алібі, коли він пішов на велике діло. За свої неправдиві показання вона не вимагала грошей, натомість просилася заміж.

Тепер я хотіла б почути про долю половини своїх доларів, але не наважилася про це запитати.

Наступні дні були замріяними. Ми разом відвідали різдвяну службу в церкві Святого Марка у Вайнгаймі, а пізно ввечері того ж дня напекли нюрнберзьких пряників, не пошкодувавши мигдалю та лісових горіхів. Нарешті у мене з’явився супутник для мандрівок Оденським лісом та округом Пфальц. Найгарнішими були порослі виноградною лозою дороги височиною, що на півночі вели до Геппенгайма, а на півдні — до Шрізгайма. Фазани полохалися серед кущів ожини, айва, яка добре росла в цих краях, гнила у невеличких садках, поширюючи свій неповторний аромат, плющ вився довкола фруктових дерев, а туманно-хмарні дні були такі казкові й чарівні, як не буває навіть улітку. Іншим разом ми блукали гейдельберзьким різдвяним ярмарком, смажили дома куплені каштани й грали у шахи. Хоча каштани та спечені власноруч тістечка Дітер змушений був їсти сам — я з метою безпеки обмежувалася свіжими дріжджовими паличками й льодяною колою — то була коротка мить неймовірного умиротворення. Я добре знала, що вона не триватиме довго.

Не було дня, коли б я не клялася Дітеру, що мушу розлучитися: це його дитина, а не Левіна. На відміну від мене, він, здається, узагалі в цьому не