Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

пани радці, і купецтво — всі пристануть до нас, коли почують про школу. Та й крім школи, є сила справ, де ми, люди народу руського і віри православної, мусимо стояти пліч-о-пліч проти зухвалого і підступного панства та Ватікану за нашу віру і батьківщину… Проте я навіть вже дещо зробив: у нас, в монастирі, є школа для слимаків, і я гадав незабаром перетворити її на академію. Але насамперед потрібна друкарня: ніяка школа не існуватиме без книг.

— Про це я й бажав поговорити з тобою докладно. Я знаю і дуже шаную твій досвід, кире Єлисею, і твої.поради мені аж он як потрібні.

Плетенецький мовчки схилив голову.

— Недавно я посилав до Стрятина, — заговорив він по хвилі. — Балабани продають свою друкарню. Вже дев'ять років лежить вона, вкрита порохом, відтоді, як помер владика Тодор Балабан. Просять вони недорого, але через наші борги й суди нема в нас грошей. Мабуть, навесні зберемося з коштами..

Говорячи, Плетенецький думав, що Сагайдачний міг би допомогти в цій справі, і той ніби вгадав його думки.

— Скільки треба? — спитав він просто.

— П'ятсот кіп литовських грошей та перевіз. Проте можна вирядити поспільство в підводи.

— Добре. Гроші знайдуться, я дам, — спокійно відповів Сагайдачний.

Плетенецький зрадів. І, мабуть, тому, що пригадав він молодість, Острог, довгі розмови в друкарні в гуртку вчених, очі його засвітилися радісно.

— Спаси тебе Христос, — відповів він, прикриваючи звичною формулою глибоке зворушення. — В час добрий завітав ти до нашої оселі.

— А де ми йдемо? — спитав Сагайдачний, ідучи поруч архімандрита.

— До нашого шпиталю. Ти, певно, думаєш, що кир Єлисей загруз у судових справах і ні про що не думає, крім рочків, а кир Єлисей печеться і про старих, і про немічних. Сам старішаю і знаю, який це тягар — роки.

— Такі, як ти, отче, десятеро молодих за пояс заткнуть. Та й яка це старість!

— А як ти гадаєш, скільки мені років?

— Та так — років із сорок сім, — не замислюючись відповів Сагайдачний.

— Рівно шістдесят. А знаєш, гетьмане, чому я виглядаю молодшим? Бо праця молодить людину. Коли б сидів я в келії над творами святих отців, був би я старезний, кволий, втратив би смак до життя. А я ввесь час у роботі. Думаю, борюся, захищаю все, що мені дороге. І від цього старість боїться мене. Ось коли б я пішов на спочинок, вона б одразу накинулася на лежачого.

Розмовляючи, наблизилися вони до шпиталю. Це був довгий новий будинок з низько насунутим тесовим дахом. і добре обтинкованими стінами, оздобленими розмальованими віконницями і кахлями з виноградними гронами й химерними птахами.

Навколо сиділи й лежали на лавках кілька вбогих, сліпих та калік. Білі й чорні підрясники, широкий одяг з домотканого полотна всуміш з козацькими штанами майоріли серед соковитої зелені, але Сагайдачному раптом здалося, ніби настала глибока осінь, з дерев спадає жовте листя, павутиння тягнеться по вітру пасмами сивини, а вітер віє холодом і смертю. Тишею, спокоєм гробовища повіяло від цього тихого кутка.

— Frondes autumni?[84] — вгадав його думки Плетенецький.

— Acodor mortis![85] — кинув Петро Конашевич.

Старі помітили Плетенецького, заметушилися, поквапливо підводячись на тремтячі ноги, покручені подагрою й ревматизмом, і полохливо ловили кожен погляд і рух грізного архімандрита. Але Плетенецький мовчки благословив найближчих, машинально простягаючи їм руку для цілування, і запросив гостя до хати.

Тут було чисто, чепурно і навіть затишно, але той запах смерті і в'янення панував у цих кімнатах з іконами під чистими рушниками, з вузькими, різьбленими тапчанами вздовж стін і великими кахляними грубами.

— Невже й мені доведеться отак доживати свого віку — марніти, хворіти, чекаючи на свій час смертний? — з жахом прошепотів Сагайдачний.

— Ні, - відповів Плетенецький, поклавши йому руку на плече. — Такі, як ти, вмирають із шаблею в руці, обличчям до ворога, або в соймі під час блискучої промови. Проте чого це ми засумували, — урвав він сам себе, відмахнувши хвильову хмаринку. — Ходімо до саду. Там веселіше.

За шпиталем починався сад. Груші, яблука, бросквини чергувалися з сливами найкращих гатунків. Проходячи повз дерева, Плетенецький то виправляв підпору, то зривав соковитий плід і частував гостя.

Далі йшли виноградники, оперізуючи дніпрові урвища і прискалками збігаючи до ріки. Важкі димчасто-зелені і темно-бузкові грона ховалися у візерунчасте листя. Сагайдачний був захоплений. Сім років тому тут росли самі бур'яни, де здичавілі монастирські кози щипали будяки.

— Добрий з тебе господар, — щиро похвалив він. — Дай, боже, щоб на винограднику науки стигли у нас такі ж грона знання.

— Вистигнуть, — упевнено відгукнувся Плетенецький, дбайливо підв'язуючи кущик. — Ось тут у мене рейнські та угорські цукристі лози.

Повертаючись до монастиря, почули вони тоскний рідкий дзвін.

— Невже до вечерні? — здивувався Сагайдачний.

— Ні, це трапезний дзвін, — пояснив архімандрит, обережно несучи зірвані сливи. — Я вже розповідав тобі, як я воюю з своєю братією. Таких знайшов я тут п'яниць та ненажер… Довелося викликати схимника Іова Княгницького з Святовоздвиженського скиту. Він багато потрудився і допоміг мені, умовляючи, викриваючи, караючи і благаючи. Поновили ми з ним спільну трапезу, спільне житло. Ненавидить за це мене братія паче папежників [86]. Іноді мені здається, що вони ладні пристати до унії аби позбутися мого опікунства. Ну, та руки короткі. І тепер вони у мене ось де, — стиснув він у кулак міцну білу руку.

І знов задумався Сагайдачний, дивуючись, як поєднується в одній особі така пожадливість з високими культурними потребами, твердий визискувач з аскетом, шанолюбець і феодал з невтомним діячем науки. Складний був кир Єлисей, і важко було одразу його зрозуміти.

Трапеза була сита, але суворо скромна. Замість пива чи браги подавали самий квас. Монотонно читав черговий чернець твори святих отців, і голос його лунав під склепінням трапезної. Сагайдачний сидів поруч архімандрита, але навіть йому, гостеві, не подали вина і горілки. По трапезі Плетенецький запросив його до себе і там, за персиками і вишнями, Сагайдачний знов заговорив про школу.

— Я гадаю, — казав Сагайдачний, — що треба відкрити її не тут, в монастирі, а в місті, бо більшість учнів житиме в батьків. Незручно їм їздити так далеко. До того ж, школа мусить бути близько замка, цехів, магістрату.

— Нащо? — здивувався архімандрит.

— Я гадаю об'єднати козацьку старшину, магістрат, ремісників та міщанство — взагалі всі наші сили, утворивши братство на кшталт Львівського, до якого прилучилося б парафіяльне духівництво і твій монастир.

— Братство?! — схопився Плетенецький, як ужалений. — Ніколи!

Сагайдачний підвів на нього здивовані очі.

— Ніколи, — повторив архімандрит, розгнівано ходячи