Оксана Стефанівна Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

яке вивчили на всіх континентах — за п'ять років до того, як на мапі Європи з'явилося слово «Україна» (обидві події, втім, напряму пов'язані, і нині вже можна сміливо стверджувати, що саме того дня, 26 квітня 1986 року, радянській імперії було винесено остаточний вирок, ніби десь на комп'ютері історії увімкнулося невидиме табло: «до кінця СРСР залишилося xx років уу місяців zz днів»). А через двадцять п'ять років під тією самою зорею прийшли й «води», тільки вже на протилежному кінці євразійського материка: в Японії. Скільки тих вод «згіркло» і скільки від них «повмирає» — цього наразі ніхто з живих не знає, як не знали й ми тоді в Києві.

Так що Рільке не помилився (поети взагалі рідко помиляються, просто їх мало хто слухає): то справді був початок. Жах прийшов згодом.

А ще згодом з'ясувалося, що і з жахом — навіть тим «останнім», апокаліптичним, — людина здатна навчитися жити.

І ось це, як на мене, і є найважливіше в усій цій історії. А може, навіть у всій історії XX століття. Давні книги про це не писали — для цього донедавна в культурному арсеналі людства взагалі «не було слів». Ми, вся наша сучасна цивілізація, уражена «меланхолійним» чеканням свого кінця, як організм радіацією, тільки-тільки починаємо їх намацувати — обживати зону німоти.

Схоже, нам варто з цим поквапитися.

***

За всі двадцять п'ять років я ніколи про це не писала. І з моїх співвітчизників ніхто ні разу не спитав мене, чому, — таке запитують (доволі регулярно) винятково чужинці. Мої співвітчизники надто добре знають, що таке «зона мовчання» і як важко з неї виходити. Коли російський режисер Г.Міндадзе презентував у Києві фільм «У суботу», знятий у співвиробництві з Україною та Німеччиною, як було анонсовано, «до 25-ліття Чорнобильської катастрофи», народу в кінотеатр набилося, що яблуку ніде впасти, — а от обговорення не вийшло: десь із двадцятої хвилини розпочався масовий «ісход» глядачів із залу. Ті «бандитські страсті в російській глибинці», що вирували на екрані, до подій нашої весни 1986-го мали стільки ж стосунку, скільки який-небудь голівудський «Тарас Бульба» з Юлом Бреннером — до історії запорізького козацтва, і кияни, переважно середнього й старшого віку (ті, хто пам'ятає!), мовчки «голосували ногами». Коли зайнялося світло, на місцях зоставалося сидіти хіба з півтора десятка душ. А мені пригадався один із телерепортажів кінця 1980-х — заїжджі журналісти допитували в тридцятикілометровій зоні родину самоселів, яка, після року блукань, «по-партизанському» вернулася жити в рідне село: сувору, невсміхнену бабусю у вишиваному фартусі, що сиділа перед своєю хатою незрушно, як самурай, а до неї тулився хлопчик років шести-семи. Діалог, фатальний за неможливістю порозуміння, провадили дві цивілізації, осіла й номадична: номадична, устами журналістів, пояснювала бабусі, що принесла їй смерть, і що єдиний спосіб від тієї смерти врятуватися — це й собі обернутись на номадку; бабуся відповідала скупо — за неї куди виразніше промовляло її обличчя: на ньому була виписана невимовність прожитого досвіду і безмежна зневага до людської глупоти, що рядить світом. Якоїсь миті, видно, втративши надію бути почутою, вона, замість відповіді, махнула рукою: «Ат!» — і рішуче підвелася, взявши за руку онука:

— Ходім, хлопче!

І зникла в хаті, зачинивши за собою двері, — теж «проголосувала ногами».

Відмова говорити в обох випадках (українська преса, що характерно, фільм «У суботу» також ввічливо «замовчала») — акт суто етичний. І режисер, який прикривається «чорнобильською темою» для розв'язання власних художніх завдань, і журналісти, які приїхали зробити ефектний репортаж на чужій біді, насамперед, звісно, порушують певні моральні норми, — але водночас вони ще й створюють і тиражують свій, геть безвідносний до реальности людського переживання, «чорнобильський дискурс»: симулякр, який наглухо закриває собою оту зону невимовного досвіду, немов бетонним саркофагом, і який із кожним роком, самою своєю кількісно побільшуваною масою (книг, фільмів, віршів, вистав…), зменшує шанси культури коли-небудь до того досвіду достукатися. Пробивати стіну мовчання куди-бо легше, ніж гору брехні. Відтак, що вище росте така гора, то морально привабливішим вибором робиться мовчання. Гадаю, ще й із цієї причини в самій Україні, поза репортажною документалістикою, на «чорнобильську тему» сказано відносно небагато, не до порівння менше, ніж на Заході, — тих, хто міг і мав би це зробити (мене в тому числі), спиняв чисто гігієнічний «страх кон'юнктури»: страх мимоволі злитися з гучним і фальшивим хором мародерів, які завжди з'являються на місці катастрофи. Мовчати було чесніше — якось цнотливіше б то, чи що.

Розумію, що все це звучить як спроба самовиправдання. Але я справді не могла про це писати. Десятки разів бралася — і кидала: все було «не те» і «не так».

І от тепер, через двадцять п'ять років, я, здається, починаю розуміти, чому «не так», чому в мене не виходило, — тепер, коли до тієї самої «зони мовчання», дарма що з іншого кінця, наблизився Ларс фон Трієр. Його «Меланхолія» — фільм поки що найбільш «чорнобильський» із-поміж усіх, які я бачила: психологічно найтонше співвібруючий із тим, що відчували ми в Києві у травні 1986-го.

У нього теж не все вийшло, але принаймні означився шлях. А це ой як немало. Тож фон Трієру я винна окрему дяку: з усіх моїх багатолітніх затинань, заникувань і безвихідних тупцянь довкола гирилиці розрізнених кадрів пам'яті виринає тепер щире «Я можу говорити!» — зовсім як у пролозі до фільму вже іншого режисера, Андрея Тарковського («Дзеркало»), котрому судилося відіграти в усіх тих «муках дискурсу» роль далеко не останню — і теж варту якнайпильнішого перепрочитання й переосмислення.

Але про все по порядку.

***

Той білий піджак я ще довго потім носила: він був новий і гарний, а купити будь-що нове й гарне в СРСР було проблемою аж до останку — аж доки, цебто, він розвалився. А дозиметрів у нас не було: свій перший (він же й останній!) дозиметр я побачила тільки через місяць, у кінці травня — у військовій частині, куди їздила читати вірші. Як киянку (в очах решти тодішнього СРСР — людину з чумного міста), після виступу мене, на віддяку за вірші, офіцер звелів «поміряти», і це був, без перебільшення, мій найкоштовніший у житті гонорар: тим наказом офіцер на очах у підлеглих порушував «військову таємницю СРСР» і, в принципі, ризикував кар'єрою — у випадку, якби серед присутніх знайшовся стукач (але відрахункове табло на комп'ютері історії вже цокало: стукачів уже боялися менше, ніж радіації, і перед лицем цього більшого страху люди випростувались